Читать онлайн книгу "Сни в оселі відьми"

Сни в оселi вiдьми
Говард Фiлiпс Лавкрафт


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Американського письменника, поета i журналiста Говарда Фiлiпса Лавкрафта (1890–1937) називали Едгаром По ХХ столiття. Вiн працював у жанрi хорору, мiстики, фентезi та науковоi фантастики й був творцем i магiстром американськоi мiстичноi «чорноi школи» 20—30-х рокiв минулого столiття. За життя Лавкрафт не опублiкував жодноi книжки i зажив слави серед широкого читацького загалу вже пiсля своеi смертi. Його творчiсть – невичерпне джерело натхнення для кiнематографiстiв, за його творами знято багато фiльмiв.

«Сни в оселi вiдьми» – оповiдання Г. Ф. Лавкрафта, написане 1932 року. Волтер Джилмен – талановитий фiзик, який до того ж чудово знався на фольклорi. Навчаючись в Архемському унiверситетi, вiн намагався поеднати точнi науки з мiфами, щоб визначити зв’язок вiдомих i невiдомих просторiв. Йдучи своiм науковим шляхом, вiн вивчив безлiч заборонених книжок, серед яких i жахливий «Некрономiкон». Але й цього йому видалося замало – Джилмен вирiшив оселитися у старовинному будинку, де, за легендами, досi витае дух вiдьми Кезii Мейсон, яка вмiла перемiщатися за межi вiдомого свiтового простору, що вона й зробила в нiч перед своею стратою…





Говард Фiлiпс Лавкрафт

Сни в оселi вiдьми



Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2019 роцi



Howard Phillips Lovecraft

THE DREAMS IN THE WITCH HOUSE



Переклад з англiйськоi Є. М. Тарнавського

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова



© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Зелений Луг

(У спiвавторствi з Вiнфред Джексон)



Передмова тлумачiв

Обставини, за яких виявили подану нижче вельми незвичайну оповiдку (або, швидше, безпосереднiй звiт про враження), мають такий винятковий характер, що нам видаеться необхiдним викласти його якнайдетальнiше. У середу ввечерi (якщо бути точнiшим, то десь о пiв на дев’яту вечора), 27 серпня 1913 року, мешканцi невеликого прибережного селища Потовонкет, що в американському штатi Мен, були наляканi жахливо потужним громовим гуркотом, який супроводжував слiпучий спалах вогню. Тi з них, кому в той час довелося бути на березi, стали свiдками падiння в океан розпеченоi брили, що викинуло в небо велетенський стовп води та пари. У недiлю трое мiсцевих рибалок – Джон Рiчмонд, Пiтер Б. Карр i Саймон Кенфiлд – зачепили сiтi та витягли на берег неабиякий, вагою десь триста шiстдесят фунтiв, шматок якоiсь металевоi породи, яка, за словами пана Кенфiлда, понад усе на свiтi нагадувала вугiльний шлак. Селяни, котрi збiглися повитрiщатися на дивовижу, одностайно зiйшлися на думцi, що це була та сама комета, яка чотири днi тому звалилася iм мало не на голову з неба. Доктор Рiчмонд М. Джонс, мiсцевий науковець, охоче пiдтвердив аеролiтичне або метеоритне походження цiеi брили. Маючи намiр вiдiслати взiрець породи на експертизу до Бостона, доктор Джонс розколов метеорит i виявив у нього всерединi вельми незвичайний на вигляд нотатник, на сторiнках якого i мiстилася пропонована вашiй увазi iсторiя. Додамо, що цей записник досi перебувае у цього високоповажного вченого.

За своею формою знахiдка нiчим не рiзнилася вiд пересiчного нотатника обсягом у тридцять сторiнок i розмiром три на п’ять дюймiв. Що ж стосуеться матерiалу, з якого вона була виготовлена, то вiн i досi залишаеться таемницею. Обкладинка записника зроблена з якоiсь темноi щiльноi речовини, невiдомоi сучаснiй геологii i яка не пiддаеться жодним засобам механiчного чи хiмiчного впливу. Те саме можна сказати i про ii сторiнки, додавши лише, що вони трохи свiтлiшi, нiж обкладинка, i, природно, набагато тоншi. Нiхто з тих, кому довелося дослiджувати загадковий нотатник, дотепер не може притомно пояснити, яким чином вiн переплетений. Ясно лише, що в палiтурних роботах окремi сторiнки намертво клеiли до корiнця – у будь-якому разi вiдiрвати iх вiд нього неможливо навiть за допомогою наймогутнiших механiзмiв. Що ж до самого документа, то вiн написаний вишуканою давньогрецькою мовою! Фахiвцi-палеографи, котрi вивчали рукопис, заявили, що вiн писаний скорописом, характерним для другого столiття до Р. Х. У самому текстi не передбаченi якiсь вказiвки про точнiший час його створення. З технiки письма також не вдалося витягти нiчого гiдного уваги – загалом вона нагадуе сучасну грифельну дощечку та вiдповiдне писало. У результатi неймовiрних (i, на жаль, марних) зусиль, яких покiйний професор Гарвардського унiверситету Чемберз доклав до розгадки таемницi неземноi речовини, текст на кiлькох останнiх сторiнках книги розплився до ступеня повноi нечитабельностi. Ця обставина виявилася тим прикрiшою, що рукопис перед тим не встигли скопiювати. Хоч би там як, а вцiлiлий шматок манускрипту витлумачив на новогрецьку вiдомий палеограф Резерфорд i в такому виглядi вручив авторам цiеi передмови.

Професор Массачусетського технологiчного iнституту Мейфiлд, який дослiджував взiрцi космiчного приблуди, авторитетно пiдтвердив його метеоритну природу. Проти цiеi думки рiзко виступив доктор фон Вiнтерфельд iз Гейдельберга (у 1918 роцi його iнтернували як пiдозрiлого представника ворожоi нацii). А от професор Колумбiйського коледжу Бредлi не ризикнув зайняти якусь радикальну позицiю у цiй суперечцi й заявив, що, зважаючи на наявнiсть в ядрi болiда величезноi кiлькостi невiдомих науцi елементiв, вiн би радив наразi утриматися вiд його класифiкацii.

Природа i змiст незвичайного записника, не кажучи вже про сам факт його присутностi всерединi метеорита, створюють таку складну й заплутану проблему, що так i не вдалося висунути жодного ii бiльш-менш розумного пояснення. Збережений текст поданий тут настiльки точно, наскiльки це дозволяють можливостi сучасноi англiйськоi мови. Залишаеться лише сподiватися, що котрийсь вдумливий читач знайде в ньому розгадку найбiльшоi таемницi, яку останнiм часом пiзнала наука.


Розповiдь

Я перебував у повнiй самотi на досить вузькiй смужцi землi. По один бiк вiд мене, там, де закiнчувався прасований вiтром килим зеленi, виднiлося море, на яскраво-блакитнiй i доволi неспокiйнiй поверхнi якого здiймалися сповненi солодкого дурману випари. Таким щiльним i вiдчутним був цей серпанок, що я мимоволi засумнiвався в iснуваннi межi мiж морем i небом. Тим бiльше що останне було таким само яскраво-блакитним. По iнший бiк виднiлася темна маса стародавнього, як саме море, лiсу, що безмежно простягався в глиб материка. Пiд його величезними кронами, що неймовiрно розрослися, панував вiчний морок, а непроникний частокiл гiгантських стовбурiв був пофарбований у зловiсний зелений колiр, котрий якимось дивним чином гармонiював iз зеленню вузькоi смужки трави, на якiй я стояв. На певнiй вiдстанi вiд мене чорний лiсовий масив нiби випускав iз себе рукави i пiдходив до самоi води, так, що та частина берега, на якiй я опинився, була швидше майданчиком, нiж смугою. Вiчний наступ дерев був таким невблаганним, що, здавалося, iм не може завадити навiть море. У будь-якому разi я чiтко розгледiв кiлька стовбурiв, що стирчали безпосередньо у водi.

Навколо мене не було жодноi живоi iстоти, навiть ознаки того, що, окрiм мене, тут узагалi е якiсь живi iстоти. Усе, що було, – це море, лiс i небо, i все це тяглося у нескiнченну далечiнь, недоступну моiй уявi. На додачу до всього мiй слух не мiг уловити жодного звуку, орiм глухого шурхоту лiсу, що хитався пiд вiтром, i плескоту океанських хвиль.

Раптом по всьому моему тiлу пробiгло тремтiння: я не уявляв, яким чином потрапив сюди, не пам’ятав нi свого iменi, нi всього того, що було з ним колись пов’язане, але чомусь був упевнений у тому, що неодмiнно з’iду з глузду, варто менi почати хоча б смутно пригадувати речi, яких навчався, про якi мрiяв i до яких я так нестримно прагнув у якомусь iншому, тепер уже дуже далекому життi. Я згадував довгi нiчнi години, якi витратив на милування небесними мiрiадами зiрок, а з ними – i прокльони, якi посилав безсмертним богам за те, що моя душа занадто мiцно прив’язана до тiла i не може вiльно ширяти у безкрайнiх космiчних глибинах. Я згадав своi нечестивi наслiдування стародавнiх ритуалiв i пошуки нових таемниць, розкиданих по сторiнках папiрусiв Демокрита[1 - Демокрит Абдерський (приблизно 460–370 рр. до Р. Х.) – давньогрецький фiлософ-матерiалiст, засновник атомiстичноi гiпотези пояснення свiту, що розглядав можливiсть iснування нескiнченного числа неповторних свiтiв.], але з вiдновленням пам’ятi повернувся i колишнiй жах, бо я усвiдомлював свою цiлковиту та жахливу самоту. Самотнiсть, водночас сповнену неясних, ледь вiдчутних передчуттiв чогось такого, що я нiколи в життi не забажав би нi бачити, нi навiть передчувати. У скрипiннi зелених гiлок, що гойдалися пiд вiтром, менi вчувалися невгамовна ненависть i сатанинська зловтiха. Інодi менi здавалося, що цi звуки – вiдповiднi реплiки у бесiдi лiсу з неймовiрними тваринами, що населяють його i ховаються вiд моiх очей (але не вiд мого внутрiшнього погляду) за лускатими зеленими стовбурами величезних дерев. Найгнiтючiшим моiм вiдчуттям було усвiдомлення зловiсноi чужорiдностi мого оточення. Хоча я i бачив навколо себе цiлком реальнi об’екти з цiлком реальними iменами – дерева, трава, море i небо, – я був упевнений, що вони ставляться до мене аж нiяк не так, як тi дерева, трава, море та небо, що оточували мене у моему колишньому i майже забутому життi. Не можу сказати, в чому полягала рiзниця, але вже одне те, що вона iснувала, майже зводило мене з розуму.

А потiм у тому ж мiсцi, де щойно не було нiчого, окрiм океану, я побачив Зелений Луг. Вiн був вiддiлений вiд мене широкою смужкою блакитноi води, що вирувала i по якiй прибували прикрашенi запiненими гребенями хвилi, але, незважаючи на це, все ж здавався дуже близьким. Інодi я перелякано озирався на дерева, що громадилися у мене за спиною, але бiльшу частину часу мiй погляд притягував до себе Зелений Луг.

Саме тiеi митi, коли я пильно спостерiгав за цим незвичайним шматком суходолу, я раптом уперше вiдчув рух землi пiд своiми ногами. Спершу по нiй пробiгло схвильоване тремтiння, що змусило мене подумати про навмиснiсть усього, що вiдбуваеться, а потiм дiлянка берега, на якiй я стояв, вiдокремилася i повiльно попливла геть, буцiмто ii несла пiдводна течiя нездоланноi сили. Я скам’янiв вiд безмiрного жаху й подиву, спричиненого таким безпрецедентним явищем, i перебував у цьому станi доти, поки мiж моiм островом i темною масою дерев не зблиснула яскраво-блакитна смуга води. Потiм, усе ще трохи очманiлий, я сiв на траву i знову взявся роздивлятися оточений сонячними променями Зелений Луг. Тим часом iз лiсом з гiпотетичними чудовиськами, що заселяли його, якi залишилися тепер далеко за моею спиною, вiдбувалися явнi змiни, i вони не обiцяли менi нiчого хорошого. Я знав про це, навiть не обертаючи до них голови, бо чим бiльше я перебував у цьому новому для мене свiтi, тим менше залежав вiд п’яти людських чуттiв, якi були менi колись единою опорою. Я знав, що лускатi стовбури випромiнювали в моему напрямку майже вiдчутнi згустки ненавистi, але це анiтрохи мене не турбувало, бо мiй маленький острiвець устиг на той час вiдплисти вже далеко вiд берега.

Але не встиг я позбутися однiеi небезпеки, як передi мною тут же постала iнша. Невеликi шматочки грунту продовжували вiдколюватися вiд плавучого острiвця, що нiс мене на своiй затишнiй зеленiй спинi, тож у будь-якому разi моя смерть була лише питанням часу. І навiть цiеi митi, смутно усвiдомлюючи, що смертi для мене бiльше не iснуе, я продовжував жадiбно вдивлятися в Зелений Луг – цей майданчик втiленого спокою, що контрастував з безоднею жаху, яка оточувала мене.

Незабаром звiдкiлясь iз неймовiрноi далечини до мене долинув гуркiт спадаючоi води. Це був не якийсь там тривiальний водоспад, яких менi довелося набачитися в життi. Нi, цей звук могли б чути навiть напiвлегендарнi скiфи, якби Середземне море раптом одним махом провалилося у жахливу пiдземну безодню! Мiй острiвець, що поступово розвалювався на шматки, прямував саме до такоi безоднi, але я, як i ранiше, тримав себе в руках.

Далеко позад мене розгорталася якась жахлива трагедiя. Обернувшись, якийсь час я споглядав на покинутий мною берег, i побачене змусило мене сiпнутися всiм тiлом. Високо в небi вишикувалися легiони темних створiнь, що клубочилися, неначе хмари. Вони зависли над деревами i, здавалося, збиралися iз силами перед рiшучою сутичкою з в’юнким зеленим гiлляччям. Потiм iз моря здiйнялися клуби щiльноi iмли, якi злилися зi своiми повiтряними родичами i цiлком приховали землю вiд моiх очей. Хоча на хвилях, що оточували мене з усiх бокiв, продовжувало весело вигравати сонце (невiдоме менi сонце), над покинутим мною берегом, здавалося, вирувала демонiчноi сили гроза – такою спекотною була сутичка пекельних дерев та iхнiх невидимих союзникiв iз об’еднаними силами повiтря й води. Коли ж туман розсiявся, передi мною виникли сине небо та таке ж сине море – i жодних слiдiв порослого лiсом материка!

Раптом мою увагу прикував спiв, що долинав iз Зеленого Лугу. Я вже казав, що до того моменту не зустрiв тут жодноi ознаки життя. Однак тепер до мого слуху виразно долинали монотоннi спiви, походження i природа яких здалися менi страшенно знайомими. Хоча на такiй вiдстанi я не мiг розрiзнити жодного слова, ця пiсня незбагненним чином пробудила у моiй головi стрункий ланцюжок асоцiацiй: я згадав про один пасаж, що викликав внутрiшне сiпання, який я колись прочитав у стародавньому египетському манускриптi i який у свою чергу був цитатою з первiсного мероенського папiрусу. У моему мозку один за одним поставали рядки, якi я не наважуюся повторити, рядки, що розповiдають про такi давнi часи i форми життя, що iх, мабуть, не пам’ятае навiть iще зовсiм молода в ту пору Земля. Про часи, заселенi розумними i живими створiннями, здатними спiлкуватися, яких, проте, анi люди, анi iхнi боги живими назвати не змогли б.

Дослухаючись до цих вiддалених звукiв, я раптом усвiдомив iще одну цiкавинку пейзажу, що оточував мене, яку ранiше вiдзначала лише моя пiдсвiдомiсть. Увесь час, поки Зелений Луг перебував у полi мого зору, я не мiг розрiзнити на ньому жодного конкретного об’екта – вiн уявлявся менi швидше як однорiдна яскрава маса зеленi. Однак тепер менi стало ясно, що мiй спрямований невiдомим плином острiвець неминуче пройде повз сам берег Зеленого Лугу, тож менi випаде нагода дiзнатися бiльше як про його будову, так i про джерело безперервного спiву. Я з нетерпiнням чекав моменту, коли перед моiм поглядом постануть невидимi спiваки, хоча моя цiкавiсть i була частково затьмарена лихими передчуттями. Шматки грунту продовжували гучно вiдвалюватися вiд мого незвичайного плоту, але я не звертав на це нiякоi уваги, бо знав, що не можу померти, навiть якщо обернеться в нiщо мое теперiшне тiло (або те, що я за нього приймаю), що все навколишне, зокрема й такi поняття, як життя i смерть, – не бiльше нiж iлюзiя. Не сумнiвався в тому, що перейшов межу свiту смертних i надiлених тiлами створiнь i став вiльною та вiдокремленою вiд нього iстотою. Я нiчого не знав про те, де опинився, за винятком хiба того, що це не було менi знаним за колишнiм життям на планетi Земля. А тому моi вiдчуття (якщо не брати до уваги жаху, що тяжiе над усiм) мало чим вiдрiзнялися вiд вражень мандрiвника, котрий безпристрасно споглядае краевид, що вiдкрився йому на новому закрутi дороги. Якось я навiть спiймав себе на згадцi про покинутих мною людей i краi, а також про те, якi дивнi фрази менi доведеться пiдбирати для того, щоб розповiсти iм про все побачене. Щоправда, водночас я чудово усвiдомлював, що бiльше вже нiколи не повернуся назад.

На той час я вже пропливав через Зелений Луг, i голоси спiвцiв стали набагато чутнiшими та виразнiшими. Менi здалося дивним, що при моему знаннi багатьох свiтових мов я так i не змiг розiбрати слiв. Як i ранiше, коли я чув iх iз великоi вiдстанi, вони здалися менi болiсно знайомими, але й тепер цi урочистi гiмни вже не пробуджували всерединi мене нiчого, окрiм смутного та моторошнуватого вiдчуття впiзнавання. Либонь, я ще був зачарований i водночас наляканий незвичним звучанням голосiв, яке менi не передати словами. Тепер я чiтко розрiзняв деякi деталi пейзажу, що видiлялися iз зеленi, яка заполонила острiв, укритi смарагдовим мохом скелi, кущi завбiльшки з невеликi дерева i деякi менш помiтнi предмети, що дивним чином гойдалися i вiбрували посеред чагарника. Спiв, виконавцiв якого так нетерпляче очiкував побачити, досяг пiку гучностi у тi митi, коли цi дивнi предмети, здавалося, множилися й починали вiбрувати з найбiльшою амплiтудою. І коли нарештi мiй острiвець пiдплив майже до самого берега, а гуркiт водоспаду майже заглушив багатоголосий спiв, я побачив його джерело, побачив i в одну страхiтливу мить пригадав усе. Не можу, не наважуюся писати про те, що побачив, бо там, на Зеленому Лузi, зберiгалася огидна вiдповiдь на всi запитання, що мордували мене колись, i ця вiдповiдь, без сумнiву, затьмарить розум будь-кому, хто пiзнае iстину, як це вже майже сталося зi мною… Тепер я знаю природу всього, що сталося зi мною, мною та деякими iншими, котрi також називали себе людьми, а потiм пiшли тим же шляхом! Я знаю наперед той цикл майбутнього, що нескiнченно повторюеться, з якого вже не вирватися нi менi, нi будь-кому… Я буду жити i вiдчувати вiчно. І це незважаючи на те, що моя душа з останнiх потуг волае до богiв про милосердну смерть i забуття. Усе вiдкрите моему погляду: там, за оглушливим водоспадом, лежить краiна Стетелос, де люди народжуються вже iз самого початку i навiки старими… А на Зеленому Лузi… Але я спробую послати вiсточку через усi цi незлiченнi безоднi жаху, що зачаiвся…

(У цьому мiсцi рукопис стае абсолютно нечитабельним.)




За бар’ером сну


А менi приснився такий чудовий сон![2 - «Сон лiтньоi ночi». Дiя четверта, сцена 1. Переклад Юрiя Лiсняка.]

    Вiльям Шекспiр

Цiкаво, чи замислюеться бiльшiсть людей над могутньою силою снiв i над природою темного свiту, що породжуе iх? Хоча переважна кiлькiсть нiчних видiнь е, можливо, всього лише блiдим i химерним дзеркалом нашого денного життя, проти чого заперечував Фройд iз його наiвним символiзмом, проте iнколи зустрiчаються випадки не вiд свiту цього, якi не можна пояснити звичними засобами. Їхнiй вплив, що хвилюе i не залишае у спокоi, дозволяе припустити, що ми нiби зазираемо у свiт духiв – свiт, що не менш важливий, нiж наше фiзичне буття, але вiддiлений вiд нього нездоланним бар’ером. Зi свого досвiду знаю, що людина втрачае усвiдомлення своеi земноi сутi й тимчасово переходить в iншi, нематерiальнi сфери, якi рiзко вiдрiзняються вiд усього вiдомого нам, але пiсля пробудження зберiгае про них лише розмитi спогади. За цими туманними й уривчастими свiдченнями ми можемо багато про що здогадуватися, але нiчого не вдасться довести. Можна припустити, що буття, матерiя й енергiя не е у снах постiйними величинами, якими ми звикли iх вважати, так само простiр i час значно вiдрiзняються там вiд наших земних уявлень про них. Інодi менi здаеться, що саме життя там е справжнiм, а наше суетне iснування на землi – явище вторинне або й навiть уявне.

Саме вiд таких роздумiв мене, ще молодого тодi юнака, вiдволiкли в один iз зимових днiв 1900–1901 рокiв, коли до психiатричноi клiнiки, в якiй я працював, привезли чоловiка, чий випадок незабаром надзвичайно мене зацiкавив. Із документiв випливало, що його звали чи то Джо Слейтер, чи то Слаадер, на вигляд вiн був типовим жителем Катскiлльських гiр, тобто однiею з тих дивних, вiдразливих на вигляд iстот – нащадкiв старого землеробського клану, чия вимушена, майже трьохсотлiтня iзоляцiя серед скель у безлюднiй мiсцевостi сприяла поступовому виродженню, на вiдмiну вiд щасливiших одноплемiнникiв, котрi обрали для поселення обжитi дiлянки. Це своерiдне плем’я нагадуе тих мешканцiв пiвдня, котрих презирливо називають «бiлим дрантям»: iм однаково незнайомi як закони, так i мораль, а iхнiй iнтелектуальний рiвень – найнижчий у краiнi.

Джо Слейтера доправили до лiкарнi четверо полiцiянтiв, котрi застерегли мене, що iхнiй пiдопiчний дуже небезпечний, проте при першому оглядi я не помiтив у його поведiнцi нiчого страшного. Хоча вiн був значно вищого зросту, нiж середнiй, i, здавалося, складався iз самих м’язiв, але сонна, вицвiла блакить його маленьких сльозавих очиць, рiдка й неохайна свiтла борiдка, що звисала клаптями, а також млява нижня губа справляли враження якоiсь особливоi беззахисностi недалекоi людини. Скiльки йому було рокiв, не знав нiхто: там, де вiн жив, свiдоцтв про народження не iснувало, так само як i мiцних родинних зв’язкiв, але, з огляду на лисину на головi та безнадiйний стан зубiв, головний лiкар припустив, що йому рокiв сорок.

Прочитавши медичнi та судовi звiти, ми дiйшли певних висновкiв про недуги цього чоловiка: волоцюга та мисливець, вiн завжди здавався дещо дивакуватим навiть своiм темним родичам. Подовгу спав, а прокидаючись, часто розповiдав про незрозумiлi речi у такiй дивнiй манерi, що викликала страх навiть у серцях позбавлених фантазii одноплемiнникiв. Незвичайною була не мова – своi марення вiн описував на примiтивному мiсцевому дiалектi, – а iнтонацii та вiдтiнки мовлення, якi виявляли таку таемничу мiць, що байдужим не залишався нiхто. Сам вiн бував вражений i здивований не менше за слухачiв, але вже за годину пiсля пробудження все забував i знову впадав у тупу байдужiсть, властиву жителям цього гiрського району.

Згодом напади ранкового шаленства у Слейтера почастiшали, стаючи дедалi несамовитiшими, поки нарештi не трапилася – приблизно за мiсяць до його появи в лiкарнi – та моторошна трагедiя, яка й спричинила його арешт. Якось близько полудня, прокинувшись iз глибокого сну, в який вiн пiрнув пiсля добрячоi пиятики, що почалася годинi о п’ятiй попереднього дня, Слейтер видав такий несамовитий зойк, що сусiди прибiгли до його хижi, а насправдi брудного хлiва, в якому вiн жив зi своiми рiдними, такими ж жалюгiдними людцями, як i вiн сам. Чолов’яга вибiг iз хатини просто на снiг, пiдняв руки i намагався пiдстрибнути якнайвище, при цьому волаючи, що йому треба «в бiльшу, iще бiльшу хату, в якiй виблискують стiни, пiдлога, стеля i звiдкiлясь гримить музика». Двое мiцних чоловiкiв намагалися втримати його, але той люто видирався з незрозумiлою силою манiяка i продовжував лементувати, що йому будь-що-будь треба знайти й убити «цю штуковину, яка виблискуе, трясеться i регоче». Зваливши незабаром одного з чоловiкiв несподiваним ударом, вiн накинувся на другого в якомусь кровожерливому, демонiчному екстазi, нестямно волаючи, що «дострибне до неба, спаливши на своему шляху все, що стане на завадi».

Рiднi й сусiди у панiцi розбiглися, а коли найвiдважнiшi повернулися, Слейтера вже не було й на снiгу темнiло щось аморфне, що iще годину тому було живою людиною.

Нiхто з горян не наважився переслiдувати вбивцю, можливо сподiваючись, що той замерзне в горах. Але кiлька днiв по тому, також уранцi, вони почули зойки, що долинали з вiддаленоi розщелини, i второпали, що втiкачевi таки вдалося вижити. Отже, треба було самим розправитися з лиходiем. Тут же спорядили озброений загiн, який передав незабаром своi повноваження (важко сказати, як вони собi iх уявляли) правоохоронцям, котрих випадково зустрiли у цих мiсцях, а тi, натрапивши на загiн i дiзнавшись, у чому рiч, приедналися до пошукiв.

На третiй день Слейтера виявили непритомного в дуплi дерева i вiдвезли до найближчоi в’язницi, де, щойно вiн прийшов до тями, чоловiка обстежили психiатри з Олбанi. Їм арештант усе пояснив надзвичайно просто. Одного разу, добряче хильнувши, вiн заснув iще до сутiнкiв. Прокинувшись, побачив, що стоiть iз закривавленими руками в снiгу перед своiм будинком, а бiля його нiг – понiвечений труп Пiтера Слейтера, його сусiда. Охоплений жахом, чоловiк кинувся до лiсу, не в змозi споглядати те, що могло бути справою його рук. Нiчого iншого вiн, вочевидь, не пам’ятав, i навiть майстерно поставленi запитання фахiвцiв не прояснили сутi справи.

Ту нiч Слейтер провiв спокiйно i, прокинувшись, також нiчим особливим себе не проявив, хоча вираз його обличчя дещо змiнився. Доктору Бернарду, чиiм пацiентом вiн став, здалося, що у свiтло-блакитних очах з’явився дивний блиск, а обвислi губи легко стиснулися, буцiмто вiд якогось прийнятого рiшення. Однак на запитання Слейтер вiдповiдав iз колишньою байдужiстю жителя гiр, повторюючи те саме, що й учора.

Перший напад хвороби стався в лiкарнi третього ранку. Спершу Слейтер кидався увi снi, а потiм, прокинувшись, упав у такий сказ, що лише зусиллями чотирьох санiтарiв удалося вдягти на нього гамiвну сорочку. Психiатри, чию цiкавiсть посилили захопливi при всiй своiй суперечливостi та непослiдовностi розповiдi рiдних i сусiдiв хворого, дружно взялися слухати. Упродовж чвертi години Слейтер робив вiдчайдушнi спроби звiльнитися i бурмотiв на своему примiтивному дiалектi щось про зеленi, повнi свiтла будiвлi, про величезнi простори, дивну музику, примарнi гори та долини. Але найбiльше його займало щось таемниче i блискуче, що гойдалося i реготало, зловтiшаючись над ним. Ця величезна й незрозумiла iстота, здавалося, змушувала Слейтера болiсно страждати, i його потаемним бажанням було здiйснити кривавий акт вiдплати. За словами нещасного, вiн був готовий убити цю iстоту, летiти крiзь безоднi простору, спалюючи все на своему шляху. Слейтер повторив це багато разiв, а потiм раптом замовк. Вогонь божевiлля згас у його очах, i ось вiн уже в тупому здивуваннi лупае на лiкарiв, не тямлячи, чому зв’язаний. Доктор Бернард звiльнив хворого вiд пут, i той провiв на волi весь день, проте перед сном його все ж переконали вдягти гамiвну сорочку. Слейтер визнав, що iнодi трохи бешкетуе, але ось чому саме, пояснити не мiг.

Упродовж тижня у Слейтера було iще два напади, але вони пiдказали лiкарям мало нового. Медики ламали голови над пiдгрунтям таких видiнь: читати i писати iхнiй пiдопiчний не вмiв, казок i легенд також, либонь, не знав. Звiдки ж бралися цi фантастичнi образи? Їхне позалiтературне походження видавала мова нещасного причинного, що залишалася в усiх випадках украй примiтивною. У мареннi вiн торочив про речi, яких не розумiв i про якi не мiг до ладу розповiсти; вiн переживав щось таке, про що нiколи ранiше чути просто не мiг. Лiкарi незабаром зiйшлися на тому, що причиною хвороби стали патологiчнi сни пацiента, надзвичайно яскравi образи яких i пiсля пробудження володiли розумом цiеi жалюгiдноi iстоти. Щоб дотриматись усiх необхiдних формальностей, Слейтер постав перед судом за звинуваченням у вбивствi, його визнали неосудним, виправдали i вiдправили до лiкарнi, в якiй я тодi займав скромну посаду iнтерна.

Як я вже казав, мене завжди цiкавило життя людини увi снi, звiдси зрозумiле нетерпiння, з яким я приступив до огляду пацiента, попередньо ознайомившись iз усiма документами. Чоловiк, здавалося, вiдчув мою симпатiю i неприхований iнтерес до нього, оцiнив i ту м’якiсть, з якою я його розпитував. Надалi пацiент не впiзнавав мене пiд час нападiв, коли я, затамувавши подих, слухав його хаотичнi розповiдi про космiчнi бачення, зате завжди впiзнавав у спокiйнi перiоди, сидячи бiля загратованого вiкна за плетiнням кошикiв i, можливо, сумуючи за назавжди втраченим життям у горах. Рiднi його не навiдували, вони, мабуть, знайшли iншого главу сiм’i, як це заведено у вiдсталих гiрських племен.

Поступово я дедалi захоплювався божевiльним i фантастичним свiтом мрiй Джо Слейтера. Сам вiн був вражаюче убогий в iнтелектуальному й мовному розвитку, проте його слiпучi, грандiознi бачення, нехай навiть переказанi незв’язною варварською говiркою, могли зародитися лише в особливiй, вищiй свiдомостi. Я часто питав себе: як могло статися, що нерозвинена уява дегенерата з Катскiлльських гiр могла викликати до життя картини, позначенi iскрою генiя? Як мiг неотесаний бовдур вiдтворити цi блискучi свiти, сповненi божественного сяйва i неосяжних просторiв, про якi Слейтер патякав у шаленому мареннi? Я все бiльше схилявся до думки, що в цьому жалюгiдному чоловiчку, котрий улесливо витрiщаеться на мене, таiться щось, що виходить за межi розумiння – як мого, так i моiх досвiдчених, але надiлених невибагливою уявою колег.

Вiд самого ж хворого я не мiг дiзнатися нiчого певного. Менi вдалося лише з’ясувати, що у своему напiвснi Слейтер прошкуе, а iнодi й плавае у невiдомих людям просторах – серед величезних блискучих долин, лугiв, садiв, мiст i сяючих палацiв. Там вiн уже не був напiвдиким виродком, а яскравою та визначною особистiстю, чиi дii сповненi гiдностi й величi. Його iснування затьмарював лише якийсь смертельний ворог, що був не схожий на людину i мав хоча й видиму, але нематерiальну структуру. Саме тому Слейтер i називав його «штукенцiею». Ця «штукенцiя» завдавала Слейтеру жахливих, сумнiвноi природи страждань, за якi наш манiяк (якщо вiн таким був насправдi) прагнув помститися.

З того, що розповiдав Слейтер, я усвiдомив, що вiн i «блискуча штукенцiя» мали рiвну силу, що сам вiн увi снi також був «блискучою штукенцiею» – словом, належав до тiеi ж породи, що i його ворог. Цю гiпотезу пiдтверджували i частi згадки хворого про польоти крiзь простiр, коли вiн спалював на своему шляху всi перепони. Цi бачення пацiент одягав у нескладну, абсолютно неадекватну форму, i це дозволило менi виснувати, що у свiтi його снiв, якщо вiн реально iснував, спiлкування вiдбуваеться без допомоги слiв. Можливо, душа, супроводжуючи це убоге створiння в його снах, щосили намагалася передати йому щось таке, що не вимовлялося на його примiтивнiй та обмеженiй мовi? І, можливо, я зустрiвся з iнтелектуальною еманацiею, чию таемницю мiг би розкрити, якби знайшов спосiб. Я не повiдомляв своi думки старим лiкарям: iз вiком люди стають скептиками й цинiками, ледве приймаючи нове. Крiм того, зовсiм нещодавно головний лiкар по-батькiвськи застерiг мене: на його думку, я занадто багато працюю i потребую вiдпочинку.

Я завжди думав, що людська думка у своiй основi – потiк атомiв i молекул, який можна подати у виглядi або радiохвиль, або променевоi енергii, так само як тепло, свiтло чи електрику. Ця iдея розвинулася у переконаннi, що телепатiю, або уявний зв’язок, можна здiйснювати за допомогою вiдповiдних приладiв. Ще в коледжi я зiбрав приймач i передавач, що нагадували громiздкi пристроi, якi застосовували у бездротовому телеграфi, коли ще не iснувало радiо. Зi своiм приятелем, також студентом, я провiв низку дослiдiв, якi нi до чого не призвели, пiсля чого заховав тi прилади подалi разом iз iншим навчальним мотлохом, пообiцявши собi колись повернутися до них знову.

Й ось тепер, охоплений жагою розгадати таемницю сну Джо Слейтера, я знайшов цi прилади й помучився з ними кiлька днiв, готуючи для випробувань. Привiвши устаткування до ладу, я не втрачав жодноi нагоди випробувати його. Щойно Слейтер скаженiв, я тут же закрiплював передавач на його головi, а приймач – на своiй i легко обертав ручку налаштування, намагаючись знайти ймовiрно iснуючу хвилю розумовоi енергii. Я насилу уявляв собi, в якiй формi в разi успiху буде засвоювати цю енергiю мiй мозок, але не сумнiвався, що зумiю розпiзнати та витлумачити ii. Я робив цi експерименти, нiкому не повiдомляючи про них.



Це сталося 21 лютого 1901 року. Озираючись назад, я усвiдомлюю фантастичнiсть того, що трапилося, й iнодi замислююся, чи не мав рацiю доктор Фентон, який приписав мою розповiдь грi хвороi уяви. Пригадую, що вiн вислухав ii спiвчутливо й терпляче, однак тут же дав менi заспокiйливого i зробив усе, щоб уже наступного тижня я змiг пiти у пiврiчну вiдпустку.

Тiеi фатальноi ночi я був украй збуджений i засмучений, адже стало ясно, що, незважаючи на чудовий догляд i лiкування, Джо Слейтер помирае. Чи то йому бракувало його рiдних гiрських просторiв, то чи ослаблий органiзм уже не мiг давати собi раду бурям, що стрясли його мозок, але якими б не були справжнi причини, вогник життя ледве жеврiв у його змордованому тiлi. Того дня вiн весь час дрiмав, а з настанням темряви занурився у неспокiйний сон.

Проти звичаю я не одягнув на нього гамiвну сорочку, вирiшивши, що вiн уже надто слабкий i не становить бiльше небезпеки, навiть якщо перед смертю й переживе iще один напад божевiлля. Однак я все ж закрiпив на наших головах дроти космiчного «радiо», безнадiйно сподiваючись отримати хоч у цi останнi години перше й едине послання iз загадкового свiту снiв. У палатi, окрiм мене, був iще санiтар, простакуватий хлопець, котрий нiчого не тямив у моему пристроi i не намагався розпитувати мене про мету моiх манiпуляцiй. Години тяглися повiльно; я помiтив, що голова санiтара звiсилася на груди, але не будив його. Незабаром я i сам, заколисаний рiвномiрним диханням здоровоi людини й помираючого, мабуть, задрiмав.

Мене розбудили звуки дивноi музики. Акорди, вiдгомони, екстатичнi вихори мелодiй линули звiдусiль, а моему захопленому погляду вiдкрилося неймовiрне видовище невимовноi краси. Стiни, колони, архiтрави, нiби наповненi вогнем, слiпуче виблискували з усiх бокiв. Я ж, перебуваючи у центрi, здавалося, ширяв у повiтрi, прямуючи вгору, до великого, що тягло у нескiнченнiсть, склепiння, пишнiсть якого я безсилий описати. Поруч iз величними палацами (точнiше сказати, час вiд часу витiсняючи iх у калейдоскопiчному обертаннi) з’являлися безкраi рiвнини, мирнi долини, високi гори й затишнi гроти. Я сам мiг додавати iм чарiвностi: варто було менi подумати про щось, що могло прикрасити iх iще бiльше, i це зразу ж таки виникало, вилiплене на мое бажання з якоiсь блискучоi, легкоi та податливоi субстанцii, в якiй одночасно були присутнi i матерiя, i дух. Споглядаючи на все це, я хутко усвiдомив, що у всiх чудових метаморфозах винен мiй мозок: кожен новий краевид, що вiдкривався передi мною, був саме таким, яким його хотiла бачити моя мiнлива свiдомiсть. Я не почувався чужим у цьому раю: менi був знайомий кожен його закуток, кожен звук, начебто я жив тут i житиму вiчно.

Потiм до мене пiдсунулася блискуча аура мого сонячного побратима, й у нас виникла бесiда – душа з душею, безсловесний i повний обмiн думками. Наближаеться час його трiумфу, скоро вiн вiдкине тлiн, що сковуе його плоть, назавжди звiльниться вiд неi i кинеться за своiм ненависним ворогом у вiддалений куточок Всесвiту, де вогнем звершить грандiозну вiдплату, яка змусить тремтiти небеснi сфери. Ми витали поруч, аж раптом я помiтив, як навколо нас почали згасати i зникати предмети, нiби якась сила закликала мене на землю, куди менi так не хотiлося повертатися. Істота поруч мене, здавалося, вiдчула це i стала закiнчувати балачку, готуючись до розлучення, однак вона вiддалялася вiд мене з меншою швидкiстю, нiж усе iнше. Ми обмiнялися iще кiлькома думками, й я дiзнався, що у нас iз блискучим братом буде ще одна зустрiч, але вже остання. Жалюгiдна оболонка, що стримувала його, мала ось-ось розпастися, менш нiж за годину вiн буде вiльний i пожене свого ворога через Чумацький Шлях, повз ближнi зорi до самих кордонiв Всесвiту.

Вельми вiдчутний поштовх вiддiляв останнi картини свiтла, що поступово згасало, вiд мого рiзкого, що супроводжувався почуттям невизначеноi провини, переходу в стан неспання. Я сидiв, випроставшись у крiслi, спостерiгаючи, як помираючий неспокiйно кидаеться на лiжку. Джо Слейтер, без сумнiву, прокидався, хоча, мабуть, уже востанне. Придивившись, я помiтив, що на його запалих щоках з’явився вiдсутнiй досi рум’янець. Щiльно стиснутi губи також виглядали незвично, немов належали людинi з мiцнiшим, нiж у Слейтера, характером. М’язи обличчя закам’янiли, очi були заплющенi, але тiло конвульсивно сiпалося.

Я не став будити санiтара, а, навпаки, поправив навушники телепатичного «радiо», що з’iхали, i чекав останнiх, прощальних сигналiв, якi мiг передати менi поснулий. Той же раптово обернув до мене голову, розклепив повiки, й я отетерiв: катскiлльський виродок Джо Слейтер дивився на мене не колишнiми вицвiлими очицями, а широко виряченими вогняними очиськами. В його поглядi не було нi божевiлля, нi тупостi. Жодних сумнiвiв – на мене дивилася iстота вищого порядку.

Водночас мiй мозок почав вiдчувати наполегливi сигнали iззовнi. Щоб краще зосередитися, я заплющив очi й тут же був нагороджений чiтко вловленою мною думкою: «Нарештi мое послання дiйшло до тебе». Тепер кожну послану iнформацiю я засвоював одразу, хоча при цьому не користувався якоюсь мовою, мiй мозок звично тлумачив усе англiйською.

«Джо Слейтер помер», – сказав голос, що студив душу та прийшов з-за бар’ера сну. За ним, однак, не було того, чого я з жахом очiкував, – страждань, мук агонii. Блакитнi очi споглядали на мене так само спокiйно, вираз обличчя був таким само натхненним.

«Добре, що вiн помер, бо вiн не здатен бути носiем космiчноi свiдомостi. Його груба натура не змогла пристосуватися до неземного буття. У ньому було бiльше вiд тварини, нiж вiд людини, проте лише завдяки його неуцтву ти й впiзнав мене, бо космiчним i планетарним душам краще не зустрiчатися. Адже вiн упродовж сорока двох земних рокiв щодня переживав болiснi тортури.

Я – та iстота, якою буваеш i ти сам у вiльнiй дрiмотi без снiв. Я – твiй сонячний брат, з яким ти ширяв у осяйних долинах. Менi заборонено вiдкрити твоему денному, земному еству, ким ти е насправдi; знай лише, що всi ми мандрiвники, якi подорожують крiзь столiття та простори. За рiк я, можливо, потраплю до Єгипту, який ви називаете стародавнiм, або в жорстоку iмперiю Цан Чана, чий час настане через три тисячi рокiв. Ми ж iз тобою мандруемо свiтами, що обертаються навколо червоноi зiрки Арктур, перебуваючи в образi комах-фiлософiв, якi гордовито повзають по четвертому супутнику Юпiтера. Як мало знае земна людина про життя та його межi! Але бiльше iй заради ii ж спокою i не треба знати.

Про мого ворога менi заборонено розповiдати. Ви на Землi iнтуiтивно вiдчуваете його вiддалену присутнiсть – недарма ж цей мерехтливий маяк Всесвiту ви назвали Алголем, що означае «зiрка-диявол». Марно я намагався вирватися у вiчнiсть, аби зустрiтися з суперником i знищити його, але менi заважала земна оболонка. Цiеi ж ночi я, наче Немезида, вчиню праведну вiдплату, що заслiпить i трясоне космiчний простiр. Шукай мене в небi неподалiк вiд «бiсiвськоi зорi».

Не можу бiльше розмовляти: тiло Джо Слейтера застигае, його грубий мозок перестае менi коритися. Ти був моiм единим приятелем на цiй планетi, единим, хто уздрiв мене у цiй огиднiй оболонцi, що лежить зараз на лiжку, i став шукати шлях до мене. Ми знову зустрiнемося, можливо, це трапиться у свiтнiй туманностi паска Орiону, а може, на вiдкритих плоскогiр’ях доiсторичноi Азii або сьогоднi увi снi, який ти пiд ранок забудеш, а можливо, в якихось нових формах, якi знайде вiчнiсть пiсля загибелi Сонячноi системи».

На цьому iмпульси припинилися, а погляд свiтлих очей поснулого, а краще сказати мерця, згас. Іще не очунявши вiд подиву, я пiдiйшов до лiжка хворого й узяв його руку – вона була холодна й млява, пульс не намацувався. Запалi щоки знову зблiдли, рот розтулився, оголивши огиднi гнилi iкла дегенерата Джо Слейтера. Я зiщулився, натягнув ковдру на це потворне обличчя й розбудив санiтара. Пiсля чого вийшов iз палати i мовчки подався до свого покою, вiдчувши раптову та нездоланну потребу забутися та бачити сни, якi не зможу згадати.

А кульмiнацiя? Та хiба можна вимагати вiд простого викладу подiй, що становлять науковий iнтерес, художнiх засобiв? Я просто занотував деякi речi, якi здалися менi цiкавими, ви ж можете тлумачити iх як заманеться. Як я вже згадував, мiй керiвник, старий доктор Фентон, не вiрить нiчому з розказаного мною. Вiн переконаний, що у мене була сильна нервова перевтома i що я термiново потребую тривалоi оплачуваноi вiдпустки, яку вiн менi великодушно надав. Виходячи зi свого професiйного досвiду, медик запевнив мене, що у Джо Слейтера був параноiдальний синдром, а своi фантастичнi розповiдi вiн узяв iз народних переказiв, що iснують навiть у найвiдсталiших спiльнотах. Що б вiн не казав, та я не можу забути того, що побачив на небi в нiч пiсля смертi Слейтера. Якщо ви вважаете мене сумнiвним свiдком, то остаточний висновок нехай виведе iнше перо, що, можливо, i стане бажаною кульмiнацiею. Дозволю собi процитувати опис зiрки GK Персея, зроблений знаменитим астрономом Гарретом П. Сервiссом: «22 лютого 1901 року доктор Андерсон iз Единбурга вiдкрив нову дивовижну зiрку неподалiк вiд Алголя. Ранiше на цьому мiсцi ii не спостерiгали. За 24 години незнайомка розгорiлася настiльки, що своею яскравiстю перевершила Капеллу. За тиждень-два вона потьмянiла, однак упродовж iще кiлькох мiсяцiв ii можна було, хоч i з труднощами, розгледiти навiть неозброеним оком».




Зiзнання Рендольфа Картера


Повторюю вам, панове, вашi допити безплiднi. Затримайте мене тут назавжди, якщо бажаете; обмежте мою свободу, можете навiть стратити мене, якщо потрiбна жертва, щоб умилостивити iлюзiю, яку ви називаете справедливiстю; але я можу сказати не бiльше, нiж уже сказав. Усе, що пам’ятаю, я виклав iз iдеальною вiдвертiстю. Нiщо не спотворив, нiчого не приховав, i коли щось залишаеться невизначеним, то тiльки через темну хмару, яка затуманила мiй розум, та хмара i туманна природа жахiв, якi вона принесла менi.

І знову кажу: не знаю, що сталося з Гарлi Ворреном, хоча менi здаеться, я майже впевнений, що зараз вiн перебувае в мирному забуттi, якщо там iснуе така благословенна рiч. Правда те, що упродовж п’яти рокiв я був його найближчим приятелем i навiть роздiлив iз ним дослiдження невiдомого. Не заперечуватиму (знайшовся свiдок, нехай слабкий i ненадiйний – моя пам’ять) нашого походу до пiку Гаiнсвiль, дорогою до Великого кипарисового болота, тiеi огидноi ночi, о пiв на дванадцяту. Електричнi лiхтарики, лопати, котушка дроту, що ми несли, – лише декорацii тiеi огидноi сцени, спаленоi моею схибленою пам’яттю. Але потiм, я змушений наполягти, не приховую нiчого, вартого уваги, про те, чому мене знайшли наступного ранку на краю болота самотнiм i ошелешеним. Ви стверджуете, що нi на болотi, нi поруч мене не було нiчого, що могло б вселити страх. Погоджуся, але додам, що воно було деiнде, я ж бачив. Марева, жахiття, що заселили це видиво, або ж кошмар, сподiваюся, все, що зберiг мiй розум про тi огиднi години, коли ми опинилися там, куди не сягало людське око. І чому Гарлi Воррен не повернувся, вiн, або хоча б його тiнь, або якась безiменна рiч, яку я б навiть не ризикнув описати, позаяк лише вiн особисто мiг усе розповiсти.

Кажу ж, що знав про дослiдження Гарлi Ворреном надприродного i до певноi мiри допомагав йому. У його великiй колекцii е купа дивних, рiдкiсних книжок про заборонене, я прочитав усi, виданi мовами, якi знаю, але iх було мало. Бiльшiсть книжок, мабуть, були арабською, а книга про лиходiя-зрадника, придбана останньою i яку вiн завжди носив у своiй кишенi, написана письменами, подiбних до яких я навiть не бачив. Воррен нiколи не розповiдав, про що в нiй iшлося. Про його дослiдження повторюся: навiть не здогадуюся, що саме вiн шукав. І чи не занадто це милосердно до мене, бо я не заслужив такого, враховуючи нашi жахливi заняття, в яких я брав участь швидше пiд його впливом, нiж мав до цього справжню схильнiсть. Воррен завжди домiнував надi мною, iнколи я навiть боявся його. Пригадую, як сiпався однiеi ночi вiд страху перед жахливим походом, коли вiн виклав свою теорiю, що деякi трупи не розкладаються, а залишаються нетлiнними у своiх могилах тисячi рокiв. Але я не боюся його тепер, бо пiдозрюю, що вiн пiзнав жахи, недоступнi моему жалюгiдному розуму. Тепер я вже боюся за нього.

І знову повторюся, що нiчого не знав про його намiри тiеi ночi. Звiсно, книга, яку Воррен нiс iз собою, – та сама антична книга з незрозумiлими символами, що потрапила до нього з Індii мiсяць тому. Їi ж треба було якось використовувати, але присягаюся, що не знаю, що саме ми мали знайти. Ваш свiдок стверджуе, що бачив нас о пiв на дванадцяту на пiку Гаiнсвiль, дорогою до Великого кипарисового болота. Можливо, так i було, але моя пам’ять – свiдок ненадiйний. Усе розмито, i в моiй душi залишилася тiльки одна-едина картина, що могла виникнути лише набагато пiзнiше, нiж опiвночi, – серпик виснаженого мiсяця застиг високо у захмареному небi.

Нашою метою було старовинне кладовище, таке давне, що я аж тремтiв вiд численних ознак давнини. Кладовище, розмiщене у глибокому вогкому видолинку, зарослому рiдкою травою, мохом i встелене кучерявими бур’янами, було заповнене смородом, який моя бездiяльна уява абсурдно пов’язала з вивiтрюванням камiння. Ознаки запустiння й старезностi траплялися всюди, i зауваження Воррена, що ми – першi живi створiння, якi вторглися у смертельну тишу вiкiв, здалося менi правдивим. Блiдий ущербний мiсяць тьмяно визирав крiзь нездоровi випаровування, якi, здавалося, виходили з катакомб, i в його слабких нерiшучих промiнцях я ледве мiг розгледiти моторошнi масиви античних плит, ваз, кенотафiв[3 - Кенотаф – символiчна могила, в якiй немае небiжчика, таку споруджують як спомин про людину, котра загинула на чужинi.] i фасадiв мавзолеiв, що руйнувалися, порослi мохом, з’iденi вологiстю i частково прихованi пiд брутальною розкiшшю нездоровоi рослинностi.

Перше яскраве враження у цьому жахливому некрополi: Воррен зупинився перед напiвзруйнованою могилою i кинув на землю своi речi. Тодi я помiтив у себе електричний лiхтарик i двi лопати, а у компаньйона, окрiм лiхтаря, ще й переносний телефонний апарат. Ми не промовили жодного слова, мiсце й цiлi здавалися визначеними, без найменшоi затримки ми схопилися за лопати i почали розчищати траву, бур’яни, знiмаючи землю з плаского архаiчного поховання. Коли ж ми повнiстю розчистили могилу, що складалася з трьох величезних гранiтних плит, я вiдступив назад, щоб розглянути все краще, а Воррен, здавалося, подумки зайнявся розрахунками. Потiм вiн обернувся до могили та, використовуючи лопату як важiль, спробував зазирнути пiд плиту, що лежала найближче до кам’яних руiн, якi колись, iмовiрно, були пам’ятником.

Вiн не досяг успiху й звернувся до мене по допомогу. Вкупi ми розхитали камiнь, а потiм перевернули його.

Вiдсунувши плиту, ми виявили чорне провалля, з якого випiрнули мiазми – такi нудотнi, що ми перелякано вiдсахнулися. Але за якийсь час ми пiдiйшли до ями знову i вирiшили, що випаровування не такi вже й нудотнi. Лiхтарики освiтили вогкi стiни та кам’янi сходи, на якi крапала огидна гидота зсередини. І тодi моя пам’ять уперше зафiксувала вимовлене вголос. Воррен звернувся до мене низьким тенором, занадто незворушним для такоi страхiтливоi атмосфери.

– Даруй, але я змушений просити тебе залишитися назовнi, – сказав вiн, – адже буде злочином дозволити комусь iз таким слабкими нервами спуститися вниз. Ти навiть не можеш уявити, хоч i читав про це, та й я тобi розповiдав, що побачу i зроблю. Це пекельна робота, Картере, я турбуюся, чи зможе людина, не надiлена чутливiстю дредноута, хоча б поглянути на це i повернутися живим i нормальним. Не хочу тебе образити, i лише небо знае, наскiльки я був би радий прихопити тебе з собою, але вiдповiдальнiсть лежить на менi, а я не можу тягнути клубок нервiв (а ти i е клубок нервiв) вниз до можливоi смертi й божевiлля. Кажу тобi, ти навiть не можеш уявити, на що це насправдi схоже! Але присягаюся повiдомляти телефоном про кожен свiй крок – у мене вистачить дроту до центру Землi й назад.

Я ще чую в пам’ятi тi холодно промовленi слова i ще можу пригадати своi протести. Здаеться, я вiдчайдушно хвилювався i намагався переконати товариша дозволити супроводжувати його у тi могильнi глибини, але вiн виявився невблаганним. Навiть пригрозив взагалi вiдмовитися вiд спуску, якщо я продовжу наполягати, i ця погроза подiяла, бо лише вiн знав, що робити далi. Це я ще пам’ятаю, хоча й не знаю, що саме ми шукали. Я поступився, а Воррен розкрутив дрiт i почав збирати обладнання. За його кивком я взяв апарат i сiв на стару знебарвлену могильну плиту поруч iз нещодавно розкритим отвором. Потiм вiн потиснув менi руку, звалив на плечi котушку дроту i зник у криптi.

Ще з хвилину я бачив вiдблиски його лiхтарика i чув шелестiння дроту, що спадав за ним, але свiтло раптово зникло, так нiби вiн завернув за закрут кам’яних сходiв, i звук майже також скоро завмер. Я був самотнiй i все ж прив’язаний до невiдомих глибин чарiвною ниткою, чия iзольована поверхня лежала пiд поновленим сяйвом виснаженого серпика мiсяця.

У свiтлi лiхтарика я постiйно звiрявся з годинником, з гарячковим неспокоем вслухаючись у телефонну слухавку, але понад чверть години так нiчого й не почув. Потiм iз телефону щось слабко затрiскотiло, i я покликав приятеля тривожним голосом. Я був сповнений передчуттiв, проте в словах, промовлених з тiеi дивноi оселi, було набагато бiльше тривоги, нiж будь-коли ранiше я чув вiд Воррена, i не був до цього готовий. Вiн той, хто так спокiйно залишив мене недавно нагорi, тепер тремтiв i кликав знизу пошепки, зловiснiше, нiж це був би гучний лемент: «Боже! Якби ти мiг бачити те, що бачу я!»

Менi вiдiбрало мову. Я мiг лише нiмотно чекати. Тодi переляканi зойки пролунали знову:

– Картере, це жахливо… жахливо… неймовiрно!

Цього разу голос не пiдвiв мене, i я вилив у слухавку повiнь запитань, що переповнювали мене. Я злякано повторював:

– Воррене, що там? Що там?

Іще раз пролунав голос мого товариша, хрипкий вiд страху i розведений присмаком розпуки.

– Я можу сказати тобi, Картере! Це поза людською свiдомiстю… Та я не смiю тобi сказати… Людина не може дiзнатися про це i вижити. Великий Боже! Я ще нiколи не думав про таке!

Знову нiмота врятувала мене вiд безмовного потоку тремтячих запитань. А потiм пролунав голос Воррена у дикому переляку:

– Картере! Заради любовi до Господа, поверни плиту на мiсце й негайно забирайся геть! Кидай усе, що робиш назовнi, й давай драпака… Це твiй единий шанс! Роби, що тобi кажуть, i не проси пояснень!

Я чув, але був здатен лише повторювати своi переляканi запитання. Навколо мене були могили, темрява i тiнi; пiдi мною – якась небезпека за межами людського розуму. Але мiй приятель був у бiльшiй небезпецi, нiж я, i крiзь страх я вiдчував певне обурення, що вiн вважае мене здатним покинути його зараз. Ще клацання – i пiсля паузи жалюгiдний лемент Воррена:

– Знищ його! Заради Бога, поклади плиту на мiсце i знищ його, Картере!

Голос мого компаньйона звiльнив мене вiд паралiчу.

– Воррене, тримайся! Я спускаюся!

У вiдповiдь я почув зойк вiдчаю:

– Нi, ти не розумiеш! Занадто пiзно, це моя помилка. Засунь плиту на мiсце i втiкай, нiчого iншого ти або будь-хто не в змозi зробити.

Його голос знову змiнився, стаючи дедалi тихiшим i знаходячи безнадiйну смиреннiсть:

– Хутчiй, перш нiж стане занадто пiзно.

Я намагався не слухати його, намагався прорватися крiзь паралiч, що скував мене, i кинутися вниз на допомогу. Але його наступнi слова заскочили мене все ще нерухомим у ланцюгах цiлковитого жаху:

– Картере, поквапся! Це марно, ти повинен пiти, краще один, нiж два… плита…

Пауза, клацання, слабкий голос Воррена:

– Уже майже… не будь затятим, сховай цi клятi сходи й утiкай заради власного життя… Ти гаеш час… поки… Картере, ми бiльше не побачимося.

Тут шепотiння Воррена переросло у волання, крик поступово дорiс до лементу, сповненого жахiв столiть:

– Проклинаю пекельнi створiння… легiони… Мiй Боже! Бий! Бий! Бий!

Пiсля цього – тиша. Я не знав, яку нескiнченну вiчнiсть сидiв приголомшеним; шепотiння, бурмотiння, зойки в телефонi. Знову й знову крiзь вiчнiсть я шепотiв, бурмотiв, кричав i вигукував:

– Воррене, Воррене! Вiдповiдай менi: ти там?

Пiзнiше я очуняв скутий неймовiрним, майже незбагненним жахом. Я казав, що, здавалося, цiла вiчнiсть минула пiсля лементу Воррена, який виголошував свое останне попередження, i лише мiй власний зойк розiрвав цю огидну тишу. Аж тут у слухавцi знову пролунало клацання, i я прислухався. Ще раз покликав у провалля:

– Воррене, ти там?

Вiдповiдь затьмарила мiй розум. Я не намагаюся, панове, пояснити ту рiч, той голос… Не ризикну й описати деталi. Першi ж слова позбавили мене свiдомостi i вкинули в уявну порожнечу, що тривала аж до пробудження в лiкарнi. Маю лиш сказати, що голос був низький, пустельний, драглистий, вiддалений, таемничий, жорстокий, позбавлений людського тембру. Що я маю сказати? Я чув його i не знаю при цьому про нього нiчого, оскiльки чув його, коли сидiв, скам’янiлий, на невiдомому кладовищi, у порожнечi, серед стишених мелодiй, занедбаних могил, заростей рослинностi та випарiв мiазмiв, чув добре iз самих глибин цих розритих могил, що заслуговують на осуд, де я спостерiгав безформний замогильний танок тiней пiд блiдим ущербним мiсяцем.

Й ось вiн що сказав:

– Ти телепень, бо Воррен – мертвий!




Целефес


Увi снi Куранес побачив мiсто в долинi та морський берег удалинi, а також бiлоснiжний гiрський шпиль, що здiймався над морем, i яскравi рiзнобарвнi вiтрильники, що вiдпливали iз гаванi в далекi краi, де море зустрiчаеться з небом. Й увi снi вiн дiзнався свое iм’я – Куранес. Утiм, мало хто мiг би згадати, як його звали насправдi, адже вiн був останнiм у своему збiднiлому родi та зовсiм самотнiм серед мiльйонiв байдужих до всього, окрiм самих себе, мешканцiв Лондона.

Однак Куранес не обтяжував себе життевими обставинами, позаяк вiн, подiбно до мрiйникiв давнього минулого, шукав винятково красу, яку знайшов серед нечiтких споминiв, дитячих казок i снiв.

Небагато знайдеться людей, котрi знають, якi дива iм вiдкриваються в оповiданнях i видiннях юнi. І лише iнколи, вже ставши дорослими, ми прокидаемося вночi з дивними маревами зачарованих садiв, золотих круч, що спинаються над шепочучими морями, фонтанiв, якi спiвають пiд сонцем, рiвнин iз поснулими мiстами з бронзи та каменю, примарних кавалькад героiв, котрi прошкують хащами густих лiсiв верхи на конях, вкритих оздобленими попонами. І тодi ми знаемо, що зазирнули в минуле крiзь ворота зi слоновоi кiстки, в той свiт чудасiй, який був i нашим свiтом, перш нiж ми стали мудрими й нещасними.

Куранес потрапив у забутий свiт свого дитинства цiлком випадково. Йому снився повитий плющем родинний замок, у якому жили тринадцять поколiнь його пращурiв i де сподiвався померти i вiн. Сяяв мiсяць. Чоловiк вибрався з дому в напоену пахощами лiтню нiч i пiшов спершу через сади, терасами, що спускалися вниз, потiм повз старi дуби у парку i, нарештi, довгим бiлим шляхом, що вiв до селища. Воно здавалося цiлком занедбаним, якимось миршавим iз одного боку, як мiсяць, що йде на спад. Вулицi заросли високою, по пояс, травою, вiкна обабiч дороги були де вибитi, а де мутно витрiщалися, й Куранес на мить замислився, що ж таiться за загостреними дахами маленьких хатинок – сон чи смерть?

Але вiн не став затримуватися там, а поспiшив далi вузькою стежиною, що вела iз селища до стрiмких прибережних скель, до урвища й безоднi, де все раптово провалювалося у нiму порожнечу нескiнченностi, де навiть небо було порожне, беззоряне i безмiсячне.

Не вагаючись, вiн кинувся у темряву прiрви, повз безформнi примарнi сни, тьмяно освiтленi простори напiвзабутих жахiть i крилатих iстот, що реготали i, здаеться, передражнювали мрiйникiв усiх свiтiв. Потiм у пiтьмi перед ним виникло свiтло, i чоловiк побачив мiсто в долинi, слiпучо-блискуче, далеко внизу на тлi моря та неба, i заснiжений вершечок гори, що по-королiвськi стримiв неподалiк вiд берега.

Тiеi ж митi Куранес прокинувся, проте вiн iз першого погляду впiзнав Целефес у долинi Ут-Наргаi, де одного разу його душа прожила, здавалося, цiлу вiчнiсть. Це сталося того лiтнього полудня, коли вiн вислизнув вiд няньки i, заколисаний легким морським бризом, заснув, задивившись на хмари зi скелi бiля селища. Вiн намагався протестувати, коли його знайшли, розбудили та повели додому, адже увi снi вiн був готовий вiдплисти на золотому вiтрильнику до далекого виднокраю, де море зустрiчаеться з небом. І зараз чоловiк прокинувся з тим самим почуттям досади, оскiльки пiсля сорока рокiв утомливих пошукiв нарештi знайшов свое казкове мiсто.

Однак за три ночi Куранес знову потрапив до Целефеса. Як i ранiше, спершу йому примарилося селище, поснуле або мертве, потiм безодня, у пащецi якоi треба безмовно плисти вниз, потiм знову випiрнуло свiтло, i вiн уздрiв блискучi мiнарети мiста, витонченi вiтрильники, що стояли на якорi, та зарослi iмбирнi дерева бiля пiдошви гори Аран. Вiн, як птах, плавно знизився над порослим травою гiрським схилом, i незабаром ноги чоловiка м’яко торкнулися грунту.

Куранес подався вниз пагорбом серед яскравих кольорiв i пахучих трав, маленьким дерев’яним мiстком, перекинутим через вируючу Нараксу, на якому так багато рокiв тому вирiзав свое iм’я, до великоi бронзовоi брами мiста. Усе було, як у давнi часи: мармуровi стiни та полiрованi бронзовi скульптури бiля них не втратили своiх барв, не потьмянiли, i навiть вартовi на фортечному валу були такими ж молодими, якими вiн iх запам’ятав.

Чоловiк ходив по викладенiй онiксом брукiвцi, а купцi та погоничi верблюдiв вiтали його, нiби вiн нiкуди й не зникав. Потiм вiн вийшов до моря i довго пильно вдивлявся понад осяйною гаванню туди, де морськi брижi iскрилася у променях незнайомого сонця та легко ковзали вiтрильники.

Бiльше, нiж будь-коли, Куранеса тепер потягло у далекi краi, про якi вiн чув стiльки дивовижних iсторiй; i чоловiк знову шукав капiтана Атiбу, котрий колись, дуже давно, погодився взяти його на свiй корабель. Вiн знайшов його, коли той сидiв на тiй самiй скринi з прянощами, вони удвох перебралися на вiтрильник i, давши команду гребцям, рушили в путь.

За кiлька днiв вони пiдiйшли до виднокраю, де море зустрiчаеться з небом, i вiтрильник легко поплив серед кучерявих рожевих хмар. І далеко внизу, пiд кiлем, Куранес бачив дивнi землi, рiчки, винятковоi краси мiста, що розкинулися пiд променями сонця, що нiколи не сiдало. Нарештi Атiбу сказав, що подорож наближаеться кiнця i вони незабаром увiйдуть у затоку Сирен, мармурово-рожеве мiсто хмар, споруджене на тому неземному березi, звiдки в небо здiймаеться захiдний вiтер. Але коли вдалинi вигулькнули обриси найвищоi вежi мiста, щось трапилося у Всесвiтi, i Куранес прокинувся у своiй лондонськiй мансардi.

Упродовж багатьох мiсяцiв пiсля цього Куранес марно намагався шукати Целефес, i хоча сни часто забирали його у дивовижнi краiни, нiхто там навiть не чув про Ут-Наргал. Однiеi ночi вiн летiв над темними пагорбами, де виднiлися неяснi вогнi поодиноких вогнищ пастухiв i волочилися кошлатi отари якихось тварин iз дзвiночками, що брязкали на шиях. А в найглухiшiй частинi цiеi горбистоi краiни вiн виявив давнiй кам’яний мур, занадто гiгантський, щоб руки людини могли збудувати його, вiн звивався грядою гiр i западинами долин. Минувши цю стiну, чоловiк опинився у краi чудових квiтникiв i вишневих садкiв, i коли зiйшло сонце, перед ним вiдкрилася така пишнiсть червоних i бiлих квiтiв, зеленого листя й трав, струмкiв, що блищали дiамантами, блакитних озер, рiзьблених мiсткiв i пагод iз червоними дахами, що на мить, у цiлковитому захватi, вiн забув про Целефес. Однак знову згадав про нього, коли подався вниз бiлою стежкою до пагоди з червоним дахом i виявив, що там не було людей, а жили лише птахи, бджоли та метелики. Іншоi ночi Куранес нескiнченно довго пiдiймався у темрявi вологими щаблями спiральноi драбини i нарештi дiстався до вiконечка, яке виходило на широку рiвнину, освiтлену мiсяцем уповнi. Обриси нiмого мiста, що тяглося уздовж берега рiчки, здалися йому дивно знайомими. Вiн уже намiрявся спуститися й розпитати дорогу до Ут-Наргала, але десь за обрiем займався зловiсний свiтанок й освiтив руiни та пустку, що запанувала в мiстi, порослу гнилим очеретом рiчку та поля, на яких лежала печать смертi.

Пiсля цього Куранесу, як нiколи, захотiлося повернутися до Целефеса, усiяного мiнаретами, як цвяхами з рiзнокольоровими головками. А потiм одного чудового дня його витурили з його лондонськоi мансарди, i чоловiк без мети почвалав туди, де будинкiв ставало все менше й менше. А бiля мосту через сумну рiчку вiн зустрiв кавалькаду лицарiв, що виблискували обладунками, верхи на чалих конях.

Їх послали на його честь iз Целефеса, який вiн створив у своiх снах i в якому йому тепер призначено було стати довiчним правителем. Куранесовi допомогли видертися на сiдло, i вони помчали схилами Саррея у тi краi, де народився Куранес та його пращури. І, дивна рiч, Куранесу здалося, що вони учвал полетiли назад у часi, бо, проiжджаючи селищами, вiн спостерiгав сцени, якi могли вiдбуватися хiба що в епоху Чосера. З настанням темряви вершники погнали iще стрiмкiше, i незабаром вони вже мчали з моторошною швидкiстю, немов летiли. Коли почало розвиднюватися, на iхньому шляху зустрiлося селище, по сусiдству з яким Куранес жив колись у дитинствi i яке завжди бачив у снах поснулим або мертвим. Зараз там вирувало життя, i раннi перехожi низько вклонялися й присiдали у реверансах, але вершники, не зупиняючись, протупотiли копитами вулицею й звернули на вузьку стежину, яка закiнчувалася прiрвою. Ранiше Куранес потрапляв туди лише вночi, увi снi, i йому було цiкаво побачити ii при денному свiтлi.

Кавалькада досягла урвища, i тiеi ж митi десь на заходi спалахнуло золоте сяйво. Безодня виявилася вирвою хаосу з рожевим i блакитним блиском, i невидимi голоси спiвали, радiючи, коли лицарський кортеж поплив униз i конi збивали копитами ефiр, нiби мчали золотистими пiсками. А потiм осяйний туман розсiявся, щоб виявити iще бiльший вiдблиск – блискуче мiсто Целефес i морський берег удалинi, бiлоснiжний гiрський шпиль та яскравi рiзнобарвнi вiтрильники, що вiдпливали iз гаванi в далекi краi, де море зустрiчалося з небом.

Вiдтодi Куранес правив в Ут-Наргалi i тримав двiр поперемiнно то в Целефесi, то у мармурово-захмарнiй затоцi Сирен. Вiн править там i досi й правитиме вiчно та щасливо, хоча внизу, пiд скелями Інсмута, приливнi потоки, немов насмiхаючись, бавляться тiлом волоцюги, котрий одного свiтанку безцiльно приволiкся, спотикаючись, до напiввимерлого селища.




Ньярлатотеп


Ньярлатотеп… хаос, що крадеться…

Я – останнiй…

Я скажу порожнечi, що слухае…

Не пригадаю достеменно, коли це почалося, але вiдтодi минули мiсяцi.

Загальна напруга була жахливою.

Череду полiтичних i суспiльних зрушень супроводжували дивнi й обтяжливi передчуття страшноi фiзичноi небезпеки – масштабноi та всеохоплюючоi, – яку можна уявити собi хiба у наймоторошнiших нiчних жахiттях.

Пригадую, як люди швендяли з блiдими й стурбованими обличчями, нишком виголошуючи попередження та пророцтва, якi нiхто не насмiлювався повторювати вголос або зiзнатися самому собi, що iх чув.

Вiдчуття жахливоi провини нависало над землею, i з безодень мiж зiрками свiтили холоднi потоки, вiд яких людей трясло у темних i безлюдних мiсцях.

Сталося демонiчне спотворення послiдовностi пiр року – осiння спека страхiтливо затягнулася, й усi вiдчували, що наш свiт i, можливо, навiть увесь Всесвiт перейшли з-пiд контролю вiдомих богiв або сил до богiв або сил, ще нiкому не вiдомих.

І тодi з Єгипту вийшов Ньярлатотеп.

Нiхто не мiг сказати, хто це такий, але в ньому текла стародавня кров тубiльцiв i виглядав вiн, як фараон.

Фелахи падали на колiна, побачивши його, хоча й не могли пояснити причини.

Вiн повiдомив, що постав iз мороку двадцяти семи столiть та отримував вiстi з мiсць, що лежали за межами цiеi планети.

Смаглявий, стрункий i зловiсний, Ньярлатотеп прийшов у цивiлiзованi землi, накопичуючи дивне приладдя зi скла i металу й збираючи з цього iще дивнiшi пристосування.

Вiн багато просторiкував про науки – електрику та психологiю – i демонстрував здiбностi, вiд яких тi, хто бачив його, втрачали дар мови i завдяки яким його слава поширилася з блискавичною швидкiстю.

Люди радили один одному поглянути на Ньярлатотепа i водночас тремтiли вiд цього.

І куди б не приходив Ньярлатотеп, там усюди зникав спокiй, адже досвiтню тишу розривали зойки жаху.

Нiколи ще жахливi волання не становили такоi проблеми для суспiльства. Тепер мудрецi майже шкодували, що не можуть заборонити людям спати у вранiшнi години, щоб лемент мiст не так вiдчутно мордував блiдий жалiсливий мiсяць, який тьмяно освiтлював зеленi води пiд мостами i старi шпилi, що встромлялися у блiде небо.

Пригадую, як Ньярлатотеп прийшов у мое мiсто – велике стародавне страшне мiсто незлiченних злочинiв.

Мiй приятель розповiв менi про нього, а також про привабливi принади та чарiвнiсть його одкровень, i мене захопило пристрасне бажанням пiзнати його найглибшi таемницi.

Мiй товариш казав, що цi секрети були жахливi i здатнi вразити навiть найбурхливiшу уяву. А картини, що з’являлися на екранi у затемненiй кiмнатi, передрiкали те, що нiхто, окрiм Ньярлатотепа, пророкувати не наважувався. І в метушнi своiх спалахiв вiн забирав у людей те, що нiколи не вiдбирали ранiше, воно лише вiддзеркалювалося в очах.

І всюди я чув натяки на те, що тi, хто знав Ньярлатотепа, спостерiгали явища, недоступнi для iнших.

Тiеi спекотноi осенi я йшов крiзь нiч разом iз неспокiйною юрбою, щоб побачити Ньярлатотепа, крiзь задушливу нiч, угору нескiнченними сходами, в тiсне примiщення.

І в змiнi тiней на екранi я бачив закутанi в плащi постатi серед руiн i злi жовтi обличчя, що визирали iз-за повалених монументiв.

І я бачив, як свiт бореться з пiтьмою, з хвилями руйнацii, якi надходили з глибин космосу; вихор, кружляння, боротьба навколо Сонця, що тьмянiе й вистигае.

Потiм iскри дивовижно затанцювали навколо голiв глядачiв, i волосся в усiх настовбурчилося, тодi як тiнi, бiльш гротескнi, нiж я можу описати, випiрнули i всiлися на iхнi голови.

І коли я, маючи бiльше холодного розуму й освiти, нiж iншi, тремтячим голосом прошварготiв протести щодо «шахрайства» та «статичноi електрики», Ньярлатотеп вивiв усiх нас назовнi запаморочливими сходами на вогкi, спекотнi й пустельнi нiчнi вулицi.

Я гучно вигукнув, що не боюся, що нiколи не злякався б, тодi як iншi верещали разом зi мною, щоб заспокоiтися.

Ми заприсягалися один одному, що мiсто залишилося таким самим, що воно все ще живе; та коли вогнi електричних лiхтарiв почали згасати, ми знову й знову проклинали освiтлювальну компанiю i реготали з власних дивакуватих гримас.

Гадаю, що ми вiдчули щось, що виходило вiд зеленавого мiсяця, адже коли ми стали залежними вiд його свiтла, то почвалали мимовiльними зграйками, дивно чимчикуючи, i, здавалося, кожен знав свiй пункт призначення, хоча й не наважувався думати про нього.

Витрiщаючись на брукiвку, ми бачили розхитанi каменюки, мiж якими продиралася трава, й iнодi – смужки заiржавiлого металу там, де колись були трамвайнi колii.

Й ось ми побачили вагон трамвая, самотнiй, без вiкон, напiвзруйнований i майже повалений.

Споглядаючи на обрiй, ми не могли знайти третю вежу бiля рiчки та помiтили, що силует другоi башти обiрваний згори.

Потiм ми подiлилися на вузькi колони, кожну з яких начебто тягнуло у свiй бiк. Одна зникла у вузькiй алеi лiворуч, залишивши пiсля себе лише вiдлуння жахливого стогону. Інша ж рушила до зарослого бур’янами входу в метро, заходячись божевiльним смiхом.

Моя власна колона тяглася в бiк вiдкритоi мiсцини, i тодi я вiдчув холод, не властивий цiй спекотнiй осенi; бо, вибравшись на темну пустку, в мiсячному сяйвi ми побачили навколо себе пекельний вiдблиск зловiсних снiгiв.

Непрохiднi невимовнi снiги нагромадилися лише в одному напрямку – де лежала прiрва, чорнiша за чорну через своi осяйнi стiни.

Колона й справдi здавалася дуже вузькою, сонно прямуючи в безодню.

Я забарився позаду, позаяк чорне провалля осяяного зеленуватим свiтлом снiгу страхало, i менi ввижалися вiдзвуки тривожних зойкiв, коли зникали моi супутники, наче iх вабили тi, хто йшов попереду. Я заледве мiг контролювати свiй крок, налякано тремтiв i чи то прошкував, чи то плив серед велетенських заметiв у неосяжну безодню неймовiрного.

Кричущо-свiдомi, мовчазно-шаленi, лише боги здатнi про таке розповiсти. Хвороблива, чутлива тiнь перекручених рук, хоча насправдi це були не руки, наослiп мчить крiзь жахливу прогнилу свiтобудову, проминаючи трупи свiтiв iз мiстами-виразками; цвинтарнi вiтри, що змiтають блiдi зорi й послаблюють iхне мерехтiння.

За межами свiтiв – невиразнi тiнi жахливих постатей; ледь помiтнi колони неосвячених храмiв, що спочивають на безiменних скелях бiля пiдошви космосу, сягаючи запаморочливоi порожнечi над сферами свiтла й темряви.

І посеред цього вертяться кладовища Всесвiту – приглушений барабанний бiй, що зводить iз розуму, i пронизливе монотонне завивання блюзнiрських флейт iз незбагненних, позбавлених свiтла просторiв за межами часу; в супроводi огидного стукання та свисту повiльно, незграбно та безглуздо витанцьовують велетенськi похмурi споконвiчнi боги – слiпi мовчазнi божевiльнi гаргульi, чия душа – Ньярлатотеп.




Пошуки Іранона


Якось до гранiтного мiста Телот приблудився юнак у вiночку з виноградноi лози. Миро блистiло в його вигорiлому до жовтизни волоссi, пурпуровий плащ був обдертий об колючi кущi схилiв гори Сiдрак, що височiла навпроти стародавнього кам’яного мосту. Мешканцi квадратових будинкiв Телота, люди недалекi та суворi, похмуро розпитували мандрiвника, звiдки вiн придибав, як його звати i скiльки мае грошей. Юнак вiдповiв iм так:

– Я Іранон, сам родом iз Ейри, далекого мiста, яке майже забув i прагну знову знайти. Я спiваю пiсень, знайомих менi з життя у тому мiстi, а мое покликання – створювати красу зi своiх дитячих згадок. Мое багатство – у тiй дещицi, що я пам’ятаю, у снах i мрiях, якi славлю в садах, коли нiжно сяе мiсяць, а захiдний вiтер хилитае пуп’янки лотосу.

Почувши це, зашепотiли мiж собою жителi Телота. В iхньому гранiтному мiстi споконвiку не чули нi смiху, нi пiсень, але навiть цi похмурi люди iнодi зиркали навеснi на Картiанську гряду, i на гадку iм спадали думки про лютнi вiддаленоi Оонеi, про яку так часто розповiдають мандрiвники. Помiркувавши, мiсцевi попросили мандрiвника залишитися та поспiвати на майданi перед Млинською вежею, хоча iм не сподобалися нi колiр його поношених шатiв, нi миро у волоссi, нi вiнок iз виноградного листя, нi музика юнi, що звучала в його дзвiнкому голосi. Увечерi спiвав Іранон, а поки спiвав, котрийсь старигань почав молитися, а один слiпий потiм стверджував, що бачив, як навколо голови спiвака свiтився нiмб. Але бiльшiсть слухачiв позiхала та всмiхалася, iншi ж подалися спати, оскiльки Іранон не повiдав iм нiчого корисного, а спiвав лише про своi спогади, мрii та надii.

– Я пам’ятаю сутiнки, мiсяць i тихi пiснi, й вiкно, бiля якого мене колисала мати. І була за вiкном вулиця з золотими вогнями, i тiнi танцювали на стiнах будiвель. Пригадую квадратик мiсячного сяйва, якого бiльше i не зустрiчав нiде, й видива, що танцювали у промiнчику цього сяйва, поки моя мати спiвала менi. Не забув я i яскраве вранiшне сонце над барвистими лiтнiми стрiмчаками, й солодкий аромат квiтiв, який принiс захiдний вiтер, вiд якого спiвали дерева. О Ейро, мармурове та смарагдове мiсто, не перелiчити твоiх красот! Як любив я теплi й пахучi гаi за кришталево чистою рiкою Нiтрою i водоспади крихiтноi Креi, що текла зеленою долиною! У тих лiсах i долинах дiти плели один одному вiночки, а над розлогими деревами, що росли на горi в оточеннi мiських вогнiв, уплетених у вiдображену водами Нiтри зоряну стрiчку, сутенiло, мене почали навiдувати дивнi та солодкi мрii. І були в цьому мiстi палаци з кольорового з прожилками мармуру з позолоченими куполами та розписаними стiнами, зеленi садочки з блакитними ставками та кришталевими фонтанами. Часто я бавився в тих садах, купався в ставках i лежав, потопаючи у бляклих квiтах, що росли пiд густими кронами дерев, мрiючи про все на свiтi. Бувало, що на заходi я пiдiймався довгою вулицею, що вибiгае схилом пагорба, до Акрополю i, зупинившись на вiдкритому майданчику перед ним, споглядав униз на Ейру, чудове мармурове та смарагдове мiсто, оповите серпанком золотистих вогнiв.

Як давно сумую я за тобою, Ейро, адже був дуже малий, коли ми подалися у вигнання! Але мiй батько був твоiм володарем, i якщо буде на те воля фатуму, я знову побачу тебе. Сiм земель пройшов я, шукаючи тебе, i настане час, коли почну правити твоiми ставками та садами, вулицями та палацами. Буду спiвати людям, котрi знають, про що я спiваю, i не вiдвернуться, не висмiють мене, бо я – Іранон, колишнiй принц Ейри.

Тiеi ночi мешканцi Телота поклали подорожнього на нiчлiг у хлiвi, а вранцi до нього прийшов архонт i звелiв iти до майстернi шевця Атока, щоб стати його пiдмайстром.

– Але ж я – Іранон, спiвак, – вiдповiв юнак, – i не лежить у мене душа до ремесла шевця.

– Усi в Телотi зобов’язанi сумлiнно працювати, – заперечив архонт. – Такий закон.

І вiдповiв йому Іранон:

– Навiщо ж працюете ви? Хiба не для того, щоб жити у щастi й достатку? А якщо ваша праця для того, аби працювати щораз бiльше, то коли ж ви знайдете те щастя? Ви працюете, щоб забезпечити собi високий рiвень життя, але хiба життя не зiткане з краси та пiсень? І якщо у вашiй працi серед вас не з’явилися спiваки, то де ж плоди ваших зусиль? Праця без пiснi схожа на стомлюючу та нескiнченну подорож. Хiба не була б смерть бажанiшою, нiж таке життя?

Але iерарх залишався незворушним, не прислухався до слiв чужинця й у вiдповiдь дорiкнув йому:

– Ти дуже дивний хлопець. Не подобаються менi нi твое обличчя, нi голос. Слова, якi ти промовляеш, блюзнiрськi, бо боги Телота заповiли, що праця – це добро. Пiсля смертi боги пообiцяли нам притулок у свiтi, де буде вiчний спочинок i кришталева прохолода. Думки не будуть докучати там свiдомостi, а краса – очам. Іди ж до Атока-шевця, iнакше тебе проженуть iз мiста iще до заходу сонця. Тут кожен зобов’язаний бути корисним, а спiв – це дрiбниця.

Отож, Іранон вийшов iз хлiва i покрокував вузькими кам’яними вуличками мiж сумними прямокутними будинками з гранiту. Вiн сподiвався побачити зелень, але його оточував лише сiрий камiнь. Обличчя стрiчних були похмурими та стурбованими. На набережнiй ледачоi Зуро сидiв молодик iз сумними очима i пильно споглядав на поверхню води, вишукуючи на нiй зеленi гiлочки з набряклими бруньками, якi нiс iз гiр паводок. І цей юнак звернувся до Іранона:

– Це ти той, хто, як кажуть архонти, шукае далеке мiсто у прекраснiй землi? Я Ромнод, хоч i телотськоi кровi, але ще не встиг постарiти i стати схожим на iнших. Я пристрасно сумую за теплими гаями й далекими землями, де замешкали краса та пiснi. За Картiанською грядою лежить Оонея, мiсто лютнi та танцю. Люди шепочуться про нього як про прекрасне i жахливе водночас. Ось куди я пiшов би, якби був достатньо дорослим, аби знайти туди шлях. Чи не пiти б туди й тобi? Там для твоiх пiсень знайшлися б гарнi слухачi. Пiдiмо разом iз Телота та подамося весняними пагорбами. Ти покажеш менi шлях, а я буду слухати твоi пiснi вечорами, коли зiрки одна за одною навiвають марення мрiйникам. І може так статися, що Оонея, мiсто лютнi та танцю, i е прекрасною Ейрою, якоi ти шукаеш. Подейкують, що ти дуже давно не бачив Ейру, а назви мiст, як вiдомо, часто змiнюються. Ходiмо до Оонеi, о, золотоволосий Іраноне, де люди, дiзнавшись про нашу мету та прагнення, приймуть нас як братiв. І нiхто з них не засмiеться i не спохмурнiе нам в обличчя.

Іранон вiдповiв йому так:

– Нехай буде по-твоему, юначе. Якщо хтось у цьому кам’яному мiшку буде прагнути краси, йому доведеться шукати ii в горах, якнайдалi звiдси. Менi не хочеться залишати тебе нудитися бiля ледачоi Зуро. Але не думай, що захоплення мистецтвом i його розумiння мешкають одразу за Картiанською грядою. Їх не можна знайти за день, рiк або п’ять рокiв шляху. Послухай, коли я був молодий, як ти, то оселився в долинi Нартоса, бiля холодноi рiчки Харi. Там нiхто не бажав слухати про моi мрii. І я вирiшив, що тiльки-но пiдросту, пiду до Сiнари, на пiвденний схил гори, i заспiваю там на базарi усмiхненим погоничам одногорбих верблюдiв. Але досягнувши Сiнари, я знайшов караванникiв п’яними та погрузлими у низьких бажаннях; я побачив, що iхнi пiснi зовсiм не схожi на моi. І тодi я подався човном униз по Харi до мiста Джарена, чиi стiни прикрашенi плитками рiзнобарвного онiксу. Але вояки у Джаренi пiдняли мене на глум i прогнали геть. З таким же успiхом я волочився й багатьма iншими мiстами. Я бачив Стетелос, що лежить нижче вiд великого водоспаду, i проходив повз болота, на мiсцi яких колись стояв Сарнат. Я вiдвiдав Фраю, Іларнек i Кадатерон на звивистiй рiчцi Еi, довго жив в Олатоу, що в землi Ломар. Охочих послухати мене завжди набиралося небагато. І тому я впевнений, що привiтання i ласка чекають мене лише в Ейрi, мiстi з мармуру та смарагдiв, в якому колись правив мiй батько. Ми з тобою будемо шукати Ейру разом. Однак погоджуюся, що нам не завадило б вiдвiдати i вiддалену, благословенно-лютневу Оонею за Картiанською грядою. Вона i справдi може виявитися Ейрою, хоча й не думаю, що це так. Красу Ейри неможливо уявити, i нiхто не в змозi говорити про неi без захвату. А про Оонею перешiптуються хiба караванники, та ще й хижо всмiхаються при цьому.

На заходi сонця Іранон i юний Ромнод покинули Телот i тривалий час мандрували зеленими пагорбами i тiнистими лiсами. Важким i заплутаним був iхнiй шлях. Здавалося, що iм нiколи не дiстатися до Оонеi, мiста лютнi та танцю. Але в сутiнках, коли висипали зорi, Іранон спiвав про Ейру та ii красу, а Ромнод слухав його, й обое почувалися на диво щасливими. Вони харчувалися фруктами, червоними ягодами i не помiчали плину часу, а тим часом минуло, либонь, багато рокiв. Маленький Ромнод помiтно витягнувся, його голос тепер звучав нижче, але Іранон лишався таким самим, як i ранiше, прикрашав свое золотисте волосся виноградною лозою й ароматними смолами лiсiв. Так непомiтно розговiвся i згас день, коли Ромнод став виглядати старшим за Іранона. А вiн був дуже юним при iхнiй першiй зустрiчi на березi ледачоi, одягненоi в камiнь Зуро, бiля якоi вiн сидiв i шукав гiлочки з набряклими бруньками.

Аж ось одного разу в повню подорожнi вибралися на високий гiрський стрiмчак i поглянули вниз на мiрiади вогнiв Оонеi. Недарма селяни казали iм, що вони були вже зовсiм близько вiд неi. Тепер збагнув Іранон, що це – не його рiдна Ейра. Вогнi Оонеi були зовсiм iншими, рiзкими та слiпучими, тодi як в Ейрi вони свiтили м’яко та чарiвно, немов мiсячне сяйво, що переливаеться на пiдлозi бiля вiкна, бiля якого мати Іранона колись заколисувала його своею пiснею. Але так чи iнак Оонея була мiстом лютнi й танцю, тому Іранон iз Ромнодом зiйшли крутим схилом, аби знайти людей, яких могли б потiшити пiснi та мрii.

Заледве вони увiйшли до мiста, як опинилися в юрбi бражникiв, котрi у вiнках iз троянд швендяли вiд будинку до будинку, звисали з балконiв i визирали з вiкон. Вони старанно слухали пiсень Іранона. Коли ж вiн скiнчив спiвати, то вони обсипали його квiтами й оплесками. Тодi ненадовго увiрував Іранон, що знайшов нарештi тих, хто думав i вiдчував, як i вiн сам, хоча це мiсто нiколи не могло б зрiвнятися красою з незабутньою Ейрою. На свiтанку ж роззирнувся Іранон навсiбiч, i його охопило сум’яття, бо куполи Оонеi не сяяли золотом, а були сiрими та похмурими, а мiстяни поблiдли вiд гулянок, отупiли вiд вина i навiть вiддалено не нагадували променистих жителiв Ейри. Але оскiльки цi люди обсипали його квiтами й аплодували його пiсням, Іранон вирiшив лишитися у цьому мiстi, а разом з ним i Ромнод, котрому припали до душi гучнi забави. Тепер вiн постiйно носив у волоссi мирт i троянди. Часто спiвав Іранон веселим гульвiсам ночами, але, як i ранiше, був увiнчаний лише лозою з гiрських лiсiв i нiяк не мiг забути мармурових вулиць Ейри та кришталевоi чистоти Нiтри. Вiн спiвав i в палатах володаря, стiни яких прикрашали фрески. Стоячи на кришталевому узвишшi над дзеркальною пiдлогою, своiм спiвом вiн породжував в уявi слухачiв дивовижнi картини. Дзеркало пiдлоги, здавалося, вiдображало вже не захмелiлi пики бенкетуючих, а щось iнше, щось прекрасне та напiвзабуте. І звелiв йому володар скинути зi своiх плечей поношений пурпур, i одягнув спiвака в атлас i золоте шитво i прикрасив його пальцi перснями з зеленого нефриту, а зап’ястя – бранзолетками з поцяцькованоi слоновоi кiстки; вiн улаштував спiваковi нiчлiг у позолоченiй, обвiшанiй багатими гобеленами спальнi, на вiзерунчастому рiзьбленому ложi пiд кольоровим шовковим балдахiном. Так жив Іранон в Оонеi, мiстi лютнi й танцю.

Невiдомо, скiльки часу згаяв спiвак в Оонеi, але якось володар привiз до палацу шалених танцюристiв iз Лiранiйськоi пустелi, котрi кружляли, мов дзиги, i смаглявих флейтистiв зi схiдного мiста Драйна. Пiсля цього на бенкетах дедалi частiше почали кидати квiти танцюристам i флейтистам, нiж спiваковi Іранону. Ромнод же, який був маленьким хлопчиком у кам’яному Телотi, з кожним днем ставав усе дурнiшим i черствiшим. Його обличчя запливало та багрянiло вiд випитого вина, вiн усе рiдше й рiдше забувався у мрiях i все з меншим натхненням слухав пiснi свого товариша. А Іранон став тихим i сумним, але вечорами все так само не втомлювався розповiдати про Ейру, мiсто з мармуру та смарагдiв.

Але однiеi ночi Ромнод, гладкий i червонопикий, закутаний у вишитi маками шовки, важко захрипiв на своему затрапезному ложi й у страшних корчах вiддав Боговi душу. В цей час Іранон, усе такий же блiдий i стрункий, тихо спiвав самому собi пiсень, сидячи у вiддаленому кутку. Коли ж спiвак окропив сльозами могилу приятеля й обсипав ii зеленими гiлками, що розпускалися, такими милими ранiше серцю Ромнода, вiн скинув iз себе шовки та пишнi прикраси i пiшов геть iз Оонеi, мiста лютнi й танцю. Вiн покинув мiсто всiма забутий, нiким не помiчений, одягнувши свiй обдертий пурпур, той самий, в якому прийшов колись, увiнчаний свiжими лозами з гiр. Вiн пiшов на заходi сонця i знову подався на пошуки своеi рiдноi землi й людей, котрi захопилися б його мрiями та пiснями. У мiстах Цидатрii i в землях, що лежали за пустелею Бназiк, над його старозавiтними пiснями та поношеним пурпуровим одягом неабияк кепкували дiти. Але Іранон усе так само залишався молодим i носив вiнки у пшеничному волоссi, й усе так само оспiвував Ейру, насолоду минулого та надiю майбутнього.

Одного вечора вiн увiйшов до убогоi хижi старезного пастуха, брудного та згорбленого, який пас свiй табун на кам’янистому схилi над хиткими пiсками та болотами. Звернувся до нього Іранон, як i до багатьох iнших:

– Чи не пiдкажеш ти менi шлях до Ейри, мiста з мармуру та смарагдiв, де протiкае кришталево чиста Нiтра i де водоспади крихiтноi Креi спiвають своiх пiсень квiтучим пагорбам i долам, порослим кипарисами?

Почувши це, пастух уважно i якось дивно поглянув на Іранона, нiби згадуючи щось дуже далеке, загублене в часi. Вiн пильно розглянув кожну рисочку незнайомця, не оминувши увагою i золотисте волосся, i вiнок iз виноградного листя. Але вiн був старий, похитав головою та вiдповiв:

– О, подорожнiй, я й справдi чув цю назву, Ейра, й iншi, про якi ти кажеш. Але вони повертаються до мене з нескiнченно далекоi пустелi прожитих рокiв. Чув я iх iще в далекому дитинствi з уст товариша по забавах, хлопчика з бiдноi сiм’i, схильного до дивних марень. Вiн, бувало, сплiтав довгi оповiдi про мiсяць i квiти у захiдному вiтрi. Ми часто кепкували з нього, бо ми знали його вiд самого народження. Вiн же уявляв себе сином володаря. Вiн був дуже гарний на вигляд, зовсiм як ти, але завжди був сповнений дурнуватих i дивних фантазiй. Вiн покинув свiй дiм зовсiм маленьким, щоб знайти когось, хто захотiв би вислухати його пiснi та повiрити в його мрii. Як часто вiн спiвав менi про далекi краiни, якi не могли iснувати, i про рiзнi неможливi речi. Вiн часто розповiдав менi про Ейру, i про рiчку Нiтрi, i про водоспади крихiтноi Креi. Там, як вiн стверджував, вiн був колись принцом, хоча ми знали його вiд народження. Немае i не було нiколи нi мармурового мiста Ейра, нi тих, хто хотiв би знайти насолоду в його дивних пiснях. Хiба що це було у мрiях мого товариша дитинства, а звали його Іраноном, але вiн давно й безслiдно кудись зник.

У сутiнках, коли на небосхилi спалахували одна за одною зорi, а мiсяць лив на болото сяйво, схоже на те, що постае в очах малюка, якого на нiч заколисуе мати, занурювався у глибочiнь смертоносного багна дiдуган. Вiн був в обдертому пурпуровому плащi, його голова була увiнчана висхлим виноградним листям. Пильно вдивлявся вiн удалину, нiби виглядаючи попереду позолоченi куполи прекрасного казкового мiста, в якому люди ще вiрять у мрii. Тiеi ночi вiчно юна та прекрасна нота перестала звучати у дорослому свiтi.




Ex Oblivione[4 - Із забуття (лат.).]


Коли пiдiйшли моi останнi днi й потворнi дрiбницi життя почали пiдштовхувати мене до божевiлля, подiбно до того, як дрiбнi крапельки води, що iх кати змушують спадати безперервною низкою в одне i те саме мiсце на тiлi iхньоi жертви, я покохав променистий притулок сну. У своiх мрiях я знаходив дещицю тiеi краси, яку марно шукав у реальному життi, й блукав у старих садах i зачарованих лiсах.

Якось, коли повiяв нiжний ароматний вiтерець, я почув заклик Пiвдня i вирушив у нескiнченне томливе плавання пiд незнайомими зорями.

Іншого разу, коли йшов легкий дощик, я плавно ковзав на човнi темним пiдземним потоком, поки не досяг iншого свiту, свiту багряних сутiнкiв, веселкових дерев i нев’янучих троянд.

Я скитався золотою долиною, яка провадила до тiнистих гаiв iз руiнами храмiв i закiнчувалася бiля мiцного муру, вкритого зеленню старого винограду, в якому ховалася невелика бронзова хвiртка.

Багато разiв я швендяв цiею долиною, дедалi довше затримуючись у пiстрявiй напiвтемрявi, в якiй химерно вигиналися велетенськi кривi дерева й вiд одного стовбура до iншого стелилася волога сiра земля, де-не-де оголюючи заплiснявiле камiння похованих пiд нею храмiв. І завжди метою моiх мрiй була заросла виноградом стiна з маленькою бронзовою хвiрткою.

За якийсь час, коли днi пробудження ставали все нестерпнiшими через сiрiсть та одноманiтнiсть, я часто плив долиною та тiнистими гаями в якомусь наркотичному спокоi, мiркуючи про те, як би це назавжди оселитися тут, щоб не вiдповзати щоразу назад у цей нудний свiт, позбавлений будь-якого iнтересу i нових барв. І коли я поглядав на маленьку хвiртку в мiцному мурi, менi здавалося, що за ним тягнеться цiла краiна мрiй, iз якоi, якщо увiйти туди, вже не буде вороття.

І так щоночi увi снi я прагнув знайти прихований в оповитiй лозою стiнi засув хвiртки, хоча вiн був чудово замаскований. І я казав собi, що простiр за стiною був не просто реальнiшим, але й прекраснiшим i променистiшим.

Потiм однiеi ночi в мiстi снiв Закарiонi я виявив пожовклий папiрус, що мiстив вислови мудрецiв зi свiту снiв, котрi дуже давно жили в цьому мiстi й були достатньо розумними, щоб народитися у свiтi пробудження. У папiрусi було багато написано про свiт снiв, зокрема й про золоту долину, священнi гаi з храмами, а також про високу стiну з маленькою бронзовою хвiрткою. Коли я побачив цi нотатки, то збагнув, що вони стосуються саме цих мiсць, якi я часто навiдував увi снi, тому заглибився у читання папiрусу.

Дехто з мудрагелiв вибагливо описував дива за хвiрткою, крiзь яку не можна пройти двiчi, однак iншi писали лише про жахи та розчарування. Я вже не знав, кому з них вiрити, i, тим не менш, дедалi дужче прагнув назавжди податися до невiдомоi краiни; адже сумнiви та таемничiсть – найбiльша принада з усiх спокус, i жоден новий жах не може бути страшнiшим за щоденнi тортури, якi називають буднями. Тому, коли я дiзнався про iснування наркотику, який допоможе менi вiдiмкнути хвiртку i пройти крiзь неi, я вирiшив прийняти його, коли прокинуся наступного разу.

Учора ввечерi я проковтнув це зiлля i поплив увi снi до золотоi долини i тiнистих гаiв; i коли цього разу пiдiйшов до стародавнього муру, то побачив, що хвiртка вiдчинена. Крiзь неi продиралося таемниче сяйво, яке освiтлювало велетенськi кривi дерева й верхiвки похованих пiд землею храмiв. Я мелодiйно поплив далi, очiкуючи побачити красу краiни, звiдки нiколи не повернуся.

Коли ж хвiртка вiдсунулася ширше i чари наркотику й сну провели мене крiзь неi, я второпав, що всiм краевидам i красi настав край, позаяк у цьому новому просторi не було нi землi, нi моря – сама лише бiла порожнеча безлюдного та безмежного космосу. І, будучи щасливим настiльки, наскiльки я ранiше навiть не наважувався уявити, я знову розчинився у цiй знайомiй невизначеностi кришталево-чистого забуття, з якого спокуса життя закликала мене на одну коротку й нещасливу мить.




Безiменне мiсто


Пiдiйшовши до безiменного мiста, я одразу ж вiдчув прокляття, що нависло над ним. Я прошкував моторошною випаленою долиною, залитою мiсячним сяйвом, i побачив його вже здалеку; таемниче й зловiсно воно виступало з пiскiв. Так виринають частини трупа з неглибокоi, сяк-так закиданоi землею могили.

Жахом повiяло вiд обвiтреного столiттями камiння цього допотопного дива, цього пращура найстарiшоi з пiрамiд; а легкий подих, що виходив вiд нього, здавалося, вiдштовхував мене геть i змушував негайно вiдступитися вiд стародавнiх зловiсних таемниць, яких не знае i не повинен знати жоден смертний.

Далеко в Аравiйськiй пустелi лежить безiменне мiсто, напiвзруйноване й безмовне; його низькi стiни майже цiлком поглинули пiски тисячолiть. Це мiсто стояло тут задовго до того, як були закладенi першi каменi Мемфiса й обпаленi цеглини, з яких спорудили Вавилон. Немае жодноi легенди, такоi давньоi, щоб у нiй згадували назву цього мiста або тi часи, коли воно ще було сповнене життям. Зате про нього шепочуться пастухи бiля своiх багать, про нього бурмочуть старi бабеги у наметах шейхiв, i всi як один цураються його, самi не знаючи чому. Це було те саме мiсце, яке божевiльний поет Абдул Аль-Хазред побачив у своiх мрiях за нiч до того, як вiн склав цього загадкового двовiрша:

Не мертве те, що вiчнiсть захищае,
Смерть iнколи разом iз вiчнiстю вмирае.

Звiсно, я знав, що араби недарма уникають безiменного мiста, про яке згадують химернi перекази i яке досi приховане вiд людського ока; проте я вiдiгнав думки про причини цих страхiв i рушив верхи на верблюдi у неходжену пустелю. Я единий, кому довелося його побачити, й тому на жодному обличчi не застигло такого вiдбитку жаху, як на моему, жодну людину не охоплюе таке страшне тремтiння, як мене, коли нiчний вiтер деренчить шибками вiкон. Коли я проходив мiстом у страшнiй тишi нескiнченного сну, воно витрiщалося на мене, вже вистигле вiд пустельноi спеки пiд променями холодного мiсяця. І, повернувши йому цей погляд, я забув про свiй трiумф, який пережив, знайшовши це мiсто, зупинив свого верблюда i завмер в очiкуваннi свiтанку.

Пiсля кiлькох годин чекання я побачив, як на сходi повиснув досвiтнiй напiвморок, зорi зблякли, а потiм сiрi сутiнковi тони витiснили рожеве свiтло, облямоване золотом. Я почув стогiн i угледiв пiщану бурю, що вирувала посеред стародавнього камiння, хоча небо було ясним i великi простори пустелi залишалися нерухомими. Потiм над лiнiею виднокраю, що оточуе пустелю, здiйнявся вогняний край сонця, який виднiвся крiзь невелику пiщану бурю, що вже забиралася геть, i менi, охопленому якоюсь лихоманкою, причувся металевий скрегiт, що долинав iз невiдомих глибин, який нiби вiтав вогняний диск, як колись вiтали його колоси Мемнона[5 - Мемнон – син Еос i Тiтона, брата Прiама, один iз героiв Троянськоi вiйни, котрий виступив на чолi ефiопського вiйська проти грекiв.] з берегiв Нiлу. У моiх вухах стояв подзвiн, уява вирувала, поки я неквапливо поганяв свого верблюда, наближаючись до цього загубленого в пiсках безмовного мiста, яке з усiх живих на землi удостоiвся споглядати лише я один.

Я блукав серед безформних фундаментiв будинкiв, не знаходячи нiчого, схожого на рiзьблення або написи, якi нагадали б про людей, якщо це люди збудували мiсто й жили в ньому неймовiрно давно. Налiт старовини на цiй мiсцевостi був якимсь нездоровим, i бiльше за все на свiтi менi хотiлося побачити якiсь знаки або емблеми, котрi б доводили, що мiсто й справдi задумали та заклали представники людського роду. Без сумнiву, менi були неприемнi пропорцii та розмiри цих руiн. Завдяки запасу рiзноманiтних iнструментiв та спорядження, я здiйснив безлiч розкопок усерединi просторiв, оточених мурами зруйнованих споруд; однак справа просувалася повiльно, i я не виявив нiчого визначного. Коли знову впала нiч i зiйшов мiсяць, я вiдчув подих прохолодного вихору, а разом iз його поверненням i страх, що було вiдступив. Вiдтак я не зважився заночувати в мiстi. Коли ж покидав стародавнi стiни, щоб заснути за iхнiми межами, за моею спиною загув невеликий пiщаний вихор, що пролетiв над сiрими каменями, хоча й мiсяць був яскравим i пустеля здебiльшого залишалася спокiйною.

Прокинувся я на свiтанку, вирвавшись iз полону жаских снiв, у вухах стояв подзвiн, подiбний до бамкання, як у храмi. Я побачив, як червоний край сонця продираеться крiзь останнi пориви невеликоi пiщаноi бурi, що здiймалася над безiменним мiстом, i зазначив про себе безтурботнiсть усього iншого ландшафту. Я ще раз наважився поблукати серед руiн, якi надималися пiд пiсками, нiби якийсь казковий велетень пiд ковдрою, ще раз спробував вiдкопати релiквii забутоi раси – й знову надаремно. Опiвднi я вiдпочив, а потiм присвятив тривалий час дослiдженню стiн, лiнiй колишнiх вулиць i контурiв майже зниклих будiвель. Усе свiдчило про те, що колись це було-таки могутне мiсто, i я задумався, що ж було джерелом його величi. У моiй уявi виникла повна картина пишноти столiття, такого вiддаленого, що про нього не могли знати навiть халдеi. У моiй головi промайнули таемничi образи: приречений Сарнаф, що стояв на землi Мнарi, коли людство було ще молодим; загадковий Іб, висiчений iз сiрого каменю задовго до появи на землi людства.

Несподiвано я натрапив на мiсце, в якому поклади породи круто випиналися з пiскiв i утворювали невисоку скелю, i тут же з радiстю для себе виявив слiди iснування народу, що жив задовго до Великого потопу. Грубо висiченi на поверхнi скелi форми були, без сумнiву, фасадами кiлькох невеликих приземкуватих будинкiв i храмiв, вирубаних у скелi; я припустив, що iнтер’ер цих будiвель, можливо, зберiгае не одну таемницю неймовiрно далеких столiть, тодi як вирiзьбленi зображення, розташованi ззовнi, вже давно могли стерти пiщанi бурi.

Я помiтив вiддалiк темнi дiри. Вони мiстилися дуже низько й були засипанi пiском, але я розчистив одну з них лопатою i поповзом протиснувся в неi, тримаючи перед себе запалений факел, котрий, як я справедливо вирiшив, був абсолютно необхiдний для розкриття таемниць безiменного мiста. Опинившись усерединi, я збагнув, що вирубаний у скелi простiр i справдi був храмом. Я побачив явнi ознаки того, що тут, у цих благодатних мiсцях, якими вони були до iхнього перетворення на пустелю, жили люди, i цей храм був для них мiсцем поклонiння. Тут були примiтивнi вiвтарi, стовпи, нiшi, дивовижно низькi; хоча менi й не вдалося виявити нi скульптури, нi фрески, зате було безлiч окремих каменiв iз явно рукотворними формами, що перетворювало iх на якiсь певнi символи.

Стеля обробленоi рiзцем зали була дуже низькою, я заледве мiг випрямитися, стоячи на колiнах, i це здалося менi дивним. Однак площа зали була такою великою, що мiй факел освiтлював лише частину темного простору. В далеких закутках зали мене охоплювало тремтiння – деякi вiвтарi та каменi нагадували про забутi ритуали, жахливi, огиднi та непоясненнi за своею суттю. Що за люди могли спорудити й вiдвiдувати такий храм? Роздивившись усе, що було всерединi, я виповз назад, охоплений жагою дiзнатися, що iще вiдкриють менi цi храми.

Уже наближалася нiч, проте побаченi мною предмети привернули мою цiкавiсть, яка врештi-решт пересилила страх, i я залишився серед довгих у мiсячному сяйвi тiней, котрi сповнювали мене жахом, коли я вперше побачив безiменне мiсто. У сутiнках я розчистив iншу дiру та заповз у неi з новим факелом; усерединi виявив iще бiльшу кiлькiсть каменiв i символiв, настiльки ж незрозумiлих, як i в першому храмi. Примiщення було таким же низьким, але не таким просторим i закiнчувалася дуже вузьким проходом, заповненим похмурими загадковими iдолами. Я пильно розглядав iх, аж раптом гул вiтру i лемент мого верблюда, що залишився iззовнi, порушили тишу, i я був змушений вийти, щоб з’ясувати, чого вiн так напудився.

Над допотопними руiнами яскраво сяяв мiсяць, освiтлюючи щiльну хмару пiску, яку здiйняв, як менi здалося, потужний вихор, що, однак, уже стихав, але ще дув iз боку скелi, що нависала надi мною. Я зважив, що саме цей холодний вiтер, який нiс пiсок, i налякав мого верблюда, i хотiв було вiдвести тварину в надiйнiше укриття, аж раптом випадково зиркнув угору й усвiдомив, що вiтру над скелею не було. Я був вражений цим, мене знову охопив страх, але я зразу ж згадав про вiтри, що налiтають раптово й обмеженi малим простором, якi спостерiгав до того на сходi та заходi сонця, i переконав себе, що все добре. Я вирiшив, що вiтер дме з якоiсь розщелини, яка вела до печери, i поглянув на пiсок, здiйнятий у повiтря, намагаючись простежити, звiдки вiн з’явився. Невдовзi менi вдалося визначити, що джерелом його появи було чорне гирло храму, розташоване далеко на пiвдень вiд мене, тому я ледве мiг його розгледiти. Важкою ходою рушив я до цього храму, долаючи опiр задушливоi пiщаноi хмари; пiдiйшовши ближче, я побачив його обриси та розмiри. Вiн виявився бiльшим за тамтешнi храми, а вхiдний отвiр, що вiв досередини, був забитий пiском, спеченим набагато меншою мiрою. Я спробував було пропхатися всередину крiзь цей отвiр, але крижаний вiтер страхiтливоi сили зупинив мене, ледь не загасивши факел. Вихор рвався з темного гирла назовнi з фантастичною силою i зловiсно завивав, здiймаючи пiсок i розвiваючи його посеред таемничих руiн. Незабаром вiтер ущух, пiщаний вихор потроху вгомонився i нарештi влiгся остаточно. Однак серед примарних каменiв мiста вiдчувалася чиясь незрима присутнiсть, а глипнувши на мiсяць, я уздрiв, що вiн тремтить i трясеться, немов вiдображення у вкритiй брижами водi. Важко знайти слова, щоб передати мiй страх, i все ж вiн не заглушив спрагу вiдкриттiв, i тому, ледь вiтер ущух, я одразу ж увiйшов до темноi зали, звiдки вiн тiльки-но примчав.

Цей храм, як менi вдалося помiтити iззовнi, був бiльшим за iншi; найiмовiрнiше, вiн був природною заглибиною, якщо у ньому бешкетував вiтер, який вiяв невiдомо звiдки. Тут я мiг уже стояти у повен зрiст, i все ж вiвтарi та каменi були такими ж присадкуватими, як i в попереднiх храмах. Нарештi я побачив слiди образотворчого мистецтва стародавнього народу – на стiнах i стелi виднiли покрученi клаптi висхлоi фарби, яка вже майже вицвiла й обсипалася. З наростаючим хвилюванням я розглядав хитросплетiння тонко окреслених рiзьблених вiзерункiв. Пiднявши факел над головою, я оглянув стелю i помiркував, що вона мае надто правильну форму, щоб бути природною. Доiсторичнi рiзьбярi з каменю, як менi здалося, вочевидь, мали хорошi технiчнi навички.

Потiм яскравий спалах фантастичного полум’я вiдкрив менi те, що я шукав, – прохiд, що вiв до тiеi самоi вiддаленоi прiрви, звiдки виходили вихори, якi так раптово здiймалися. У мене пiдкосилися ноги, коли я побачив, що це був просто невеликий дверний отвiр, явно рукотворний, вирубаний у твердiй скелi. Я просунув в ту дiру факел i побачив чорний тунель, пiд низькою склепiнчастою стелею якого виднiвся пролiт численних дрiбних, грубо висiчених сходинок. Сходинки круто збiгали вниз. О, цi сходинки ще будуть снитися менi завжди. Я прийшов дiзнатися про iхню таемницю. Тiеi митi я навiть не знав, як iх краще назвати – сходинками чи просто виступами для нiг, якими можна було спуститися в безодню. У моiй головi роiлися божевiльнi думки; здавалося, слова i застереження арабських пророкiв пливуть над пустелею з краiн, вiдомих людям, до безiменного мiста, про яке люди нiчого не повиннi знати. Пiсля хвилинного вагання я опинився по той бiк входу i почав обережний спуск схiдцями, обмацуючи кожну з них ногою, немов це була приставлена драбина.

Такий жахливий спуск може привидiтися хiба що у тяжкому мареннi або в страшному наркотичному сп’янiннi. Вузький прохiд уводив мене дедалi вниз, вiн був нескiнченний, немов жаский, населений нечистою силою колодязь, i свiтла факела над моею головою було недостатньо, щоб освiтити тi невiдомi глибини, в якi я спускався. Я втратив вiдчуття часу i забув, коли востанне зиркав на годинник, а думка про вiдстанi, якi пройшов у цьому тунелi, змушувала мене сiпатися. Мiсцями спуск ставав iще крутiшим або, навпаки, м’якшим, мiсцями змiнювався його напрямок; а одного разу менi трапився довгий низький пологий прохiд, в якому я у першi митi ледь не вивихнув собi ногу, спiткнувшись на кам’янистiй пiдлозi. Просуватися довелося обережно, тримаючи факела перед себе на вiдстанi витягнутоi руки. Стеля тут була такою низькою, що, навiть стоячи на колiнах, не можна було випростатися цiлком. Потiм знову почалися прольоти крутих сходинок. Я продовжував свiй нескiнченний спуск, аж раптом згас мiй тьмяний факел. Здаеться, я не одразу це помiтив, а коли все ж виявив, що залишився без вогню, моя рука все одно, як i ранiше, стискала факел над головою так, наче вiн продовжував палати. Стан невiдомостi полонив мене тривогою, я вiдчув себе нещасним земним блукачем, котрий потрапив у далекi старозавiтнi мiсця, якi стерегли невiдомi сили.

У пiтьмi на мене звалився потiк розмаiтих думок i марень, уривки викоханих мною коштовних демонiчних знань, сентенцii божевiльного араба Аль-Хазреда, абзаци з жаских апокрифiв Дамаска i нечестивi рядки з «Примарного образу свiту» Готье де Метца. Я твердив про себе уривки химерних фраз i бурмотiв щось про демонiв Афрасiабу, якi пливуть униз за течiею Оксу; безперервно спливали у моiй свiдомостi фрази з байки лорда Дансенi – про безоднi, якi не вiдбивають чорноту. Одного разу, коли спуск несподiвано круто подався вниз, я взявся цитувати у виглядi монотонного спiву щось iз Томаса Мура[6 - Томас Мур (1779–1852) – iрландський поет, автор цiлоi низки сатир, спрямованих проти англiйськоi реакцiйноi полiтики. Цитата – з поеми «Аткiтрон».] i декламував доти, поки вiд цих рядкiв менi не зробилося моторошно:

Вiзьми пiтьми посудину чорну,
Казан чаклунки з вмiстом страшним,
Мiсячним зiллям до краiв повну.
Схилився глянути, куди нога ступае —
Униз, побачив сам, що там щось е,
Наскiльки погляд мiй сягае,
Стiни гладкi, як дзеркало якесь,
Нiби iх лак якийсь вкривае,
А з поля темного вже смерть
Його на берег моря викидае.

Здавалося, час зупинився, аж раптом я знову вiдчув, що моi ноги стоять на рiвнiй горизонтальнiй поверхнi, i виявив, що опинився в якомусь примiщеннi. Воно було не набагато вищим за кiмнати у двох менших храмах, якi розмiщувалися зараз нагорi, неймовiрно далеко вiд мене. Я все ж не мiг стояти у повний зрiст: випрямитися, як i ранiше, можна було, лише опустившись на колiна. У суцiльнiй темрявi я заметушився навмання й дуже швидко второпав, що перебуваю у вузькому коридорi, уздовж стiн якого стоять рядами дерев’янi скринi зi скляними вiками – я визначив це на дотик. Вiдполiроване дерево i скло… у цiй палеозойськоi безоднi? Думки про те, що може ховатися за цим, змусили мене здригнутися. Скринi були явно зумисне розставленi обабiч проходу на однаковiй вiдстанi одна вiд одноi. Вони були подовгастоi форми i стояли горизонтально; своiми розмiрами та формою нагадували труни, i це укотре кинуло мене в холодний пiт. Спробувавши зрушити з мiсця одну за одною двi чи три скринi, я виявив, що вони мiцно закрiпленi на своiх мiсцях.

Цей прохiд, наскiльки я втямив, був досить довгим; тому, не побоюючись зустрiти якусь заваду на своему шляху, я мерщiй кинувся вперед, намагаючись драпонути, але це менi вдавалося кепсько, я лише ледь-ледь пересував ноги; мабуть, збоку це виглядало б огидно, але хто мiг побачити мене у цiй непрогляднiй темрявi? Час вiд часу я обмацував простiр то лiворуч, то праворуч вiд себе, щоб переконатися, що стiни й шеренги скринь усе ще тягнуться уздовж проходу. Як i будь-яка людина, я так звик мислити вiзуальними образами, що майже забув про темряву та малював у своiй уявi нескiнченний одноманiтний коридор iз розставленими уздовж нього скринями з дерева та скла, буцiмто ця картина була доступною моiм очам. І раптом несподiвано мене на мить охопило якесь невимовне вiдчуття, i я справдi побачив цей коридор.

Не можу сказати достеменно, коли моя уява трансформувалося в такий зiр; просто якоiсь митi я помiтив попереду свiтiння, що поступово посилювалося, i до мене дiйшло, що бачу смутнi обриси коридора i скринь, якi проступали унаслiдок якоiсь невiдомоi пiдземноi фосфоресценцii. У першi хвилини все було точнiсiнько так, як я собi й уявляв, оскiльки свiтiння було дуже слабким; але в мiру того, як, спотикаючись i ледь утримуючи рiвновагу, я продовжував просуватися вперед, у напрямку свiтла, яке посилювалося, ставало дедалi яскравiшим, моя уява малювала лише слабку подобу реальноi картини. Ця зала не була позначена печаттю недопрацювання, як храми в мiстi нагорi; нi, це був досконалий пам’ятник найвеличнiшого екзотичного мистецтва.

Яскравi, насиченi й зухвало фантастичнi вiзерунки та малюнки складалися у безперервний настiнний розпис, лiнii та кольори якого неможливо описати. Скринi були зробленi з незвичайного золотистого дерева, а iхня горiшня частина – з тонкого скла, й усерединi я побачив мумiфiкованi фiгури, що своею гротескнiстю перевершували образи найдикiших нiчних снiв.

Не можу передати увесь ступiнь iхньоi потворностi. Доречнiшим було б порiвняння з рептилiями: в iхнiх обрисах було щось вiд крокодила i водночас щось вiд тюленя. Але найбiльше вони були схожi на якихось фантастичних iстот, про яких навряд чи чув хоч один бiолог або палеонтолог. За розмiрами вони наближалися до людини маленького зросту, а iхнi переднi кiнцiвки завершувалися дрiбними, але чiтко окресленими стопами, подiбно до того, як людськi руки завершуються долонями та пальцями. Але найдивнiшою частиною тiл були голови. Їхнi обриси суперечили всiм вiдомим у бiологii принципам. Неможливо назвати нiчого певного, з чим можна було б порiвняти цi голови, протягом одного миттевого проблиску думки я встиг подумати про кiшку, бульдога, мiфiчного сатира й людину. Сам Юпiтер не мiг би похвалитися таким величезним опуклим чолом, проте роги, вiдсутнiсть носа i крокодиляча щелепа не дозволяли втиснути цi голови у межi будь-яких вiдомих критерiiв. Якийсь час я мiзкував, чи справжнi це мумii, схиляючись до серйозноi пiдозри, що це всього лише рукотворнi iдоли, але зупинився на тому, що все ж передi мною опинилися представники якихось архiдавнiх видiв, що мешкали тут, коли безiменне мiсто перебувало ще у розквiтi. Як завершальний штрих до iхнього безглуздого вигляду можна вiдзначити шати чудовиськ. Бiльшiсть iз них були з непомiрною щедрiстю загорнутi в розкiшнi тканини й обвiшанi прикрасами iз золота, коштовного камiння i невiдомих менi блискучих металiв.

Значущiсть цих плазунiв була, мабуть, величезною, оскiльки вони посiдали чiльне мiсце в сюжетах розмаiтих фантастичних фресок на стiнах та стелi. З незрiвнянною майстернiстю художник зобразив iхне життя у свiтi, який був iхнiм свiтом, iз мiстами та садами, збудованими i розмiченими вiдповiдно до iхнiх розмiрiв, i я не мiг позбутися думки, що iхня iсторiя, представлена у цих зображеннях, не бiльше, нiж алегорiя, яка мала на метi, вочевидь, продемонструвати розвиток народу, який поклонявся цим дивним iстотам. Я вирiшив, що для людей, котрi заселяли безiменне мiсто, вони були тим самим, чим була вовчиця для Рима або якiсь тотемнi тварини для iндiанських племен.

Зупинившись на цiй точцi зору, я мiг бачити на власнi очi етапи безумовно чудовоi iсторii безiменного мiста. Я немов слухав оповiдки про могутню столицю на морському березi, що правила свiтом до того, як Африка пiднялася з океанських хвиль; я спостерiгав за перебiгом боротьби з пустелею, що пiсля вiдступу моря посунула на родючу долину, в якiй стояла столиця. Я бачив вiйни, в яких вона брала участь, ii трiумфи та поразки, бiди i радощi й, нарештi, став свiдком страшноi битви мiста проти пустелi, коли тисячi людей, котрi заселяли його (алегорично вималюванi тут у виглядi гротескних рептилiй), були змушенi прорубувати крiзь скелi пiдземний шлях, призначений якимось дивом привести iх в iнший свiт, про iснування якого розповiдали iхнi пророки. Усi цi сюжети, цiлком надприроднi на перший погляд, були викладенi доволi правдоподiбно, i зв’язок зображень зi спуском, який я подолав, вiд якого сироти бiгали по спинi, не викликав сумнiвiв. На деяких фресках я навiть упiзнавав пройденi мною дiлянки.

Сцени, зображенi ближче до кiнця проходу, вирiзнялися найбiльшою мальовничiстю й екстравагантнiстю: мiсячний пейзаж спорожнiлого безiменного мiста, що лежало в руiнах, рiзко контрастував iз краевидом деяких райських кущiв, до яких, либонь, пробили шлях крiзь скелi люди з безiменного мiста. На цих фресках мiсто i пустельна долина зображенi неодмiнно в мiсячному сяйвi, а над розваленими мурами здiймався золотий нiмб, вiдкриваючи завiсу, за якою таiлася промениста досконалiсть колишнiх часiв… Немов якийсь привид, що вислизав, вийшов тодi з-пiд пензля художника. Пишнiсть сцен райського життя настiльки лилася через край, що неможливо було повiрити в iх справжнiсть: менi вiдкрився невiдомий свiт вiчного дня – з розкiшними мiстами, запашними пагорбами та долинами.

Розглядаючи останнi фрески, я подумав, що бачу ознаки творчоi кризи художника. Зображення були виконанi не так майстерно, а iхнi сюжети вирiзнялися невгамовною фантастичнiстю. У цьому вони набагато перевершували навiть найнеправдоподiбнiшi з раннiх сцен. Мабуть, це було вiдображене у фарбах свiдчення повiльного занепаду стародавнього народу й одночасного зростання ненавистi цих людей до свiту, що оточував iх i наступав на них разом iз пустелею. Постатi людей, як i ранiше, представленi у виглядi священних рептилiй, поступово зменшувалися i виснажувалися, проте iхнi душi, зображенi у виглядi ореолiв, ширяли над руiнами у мiсячному сяйвi, зберiгши своi колишнi пропорцii. Виснаженi священики на фресках – це були рептилii у барвистих одежах, якi посилали прокляття принесеному iззовнi повiтрю й усiм, хто вдихав його; фiнальна сцена, вiд якоi кров стигла в жилах, зображувала, як якогось чоловiка, звичайнiсiнького на вигляд, ймовiрно, одного з перших мешканцiв Ірема, мiста стовпiв, пошматували представники бiльш давньоi раси. Я згадав, як бояться безiменного мiста араби, i зiтхнув iз полегшенням, бо на цьому фрески уривалися, а далi тяглися нерозписанi стiни та стеля.

Захоплений безперервною низкою зображених на стiнах сюжетiв iсторii, я пiдiйшов до самого краю навислоi надi мною своею низькою стелею зали i виявив браму, крiзь яку пробивалося мерехтливе випромiнювання, що освiтлювало мiй шлях сюди. Навкарачки наблизившись до неi упритул, я не мiг не зойкнути вiд надмiрного подиву, спричиненого тим, що з анфiлади iнших, яскравiше освiтлених кiмнат передi мною постала безмежна порожнеча, заповнена однорiдним сяйвом. Таке сяйво бачить людина, котра стоiть на вершинi Евересту, спрямовуючи свiй погляд у безкраi простори, повитi серпанком i пестливими променями сонця повiтряного океану. Позад мене залишився такий тiсний прохiд, що я нiяк не мiг випрямитися в повний зрiст; попереду ж лежала промениста пiдземна нескiнченнiсть.

Прохiд завершувався майданчиком, з якого починалися сходи, що круто забирали в безодню, безконечна низка дрiбних сходинок, схожих на решту позаду, в темних проходах. Проте все, що лежало за чотири-п’ять футiв вiд мене, було приховане вiд погляду свiтним туманом. Поруч iз лiвого вiд стiни проходу височiли розчахнутi масивнi бронзовi дверi, надмiру грубi, прикрашенi химерними барельефами. Цi дверi, якби iх зачинити, могли б цiлком iзолювати увесь цей пiдземний свiт променистого свiтла вiд пробитих у скелi крипт i проходiв. Я поглянув на сходинки i вирiшив, що нi за що на свiтi не стану спускатися вниз. Пiсля цього лiг долiлиць на кам’яну пiдлогу, i полум’я скажених думок охопило мене, навiть пiд натиском смертельноi втоми вони не покидали мою свiдомiсть.

Заплющивши очi, я лежав i вдавався до роздумiв, i знову в свiдомостi виникали сюжети фресок, але цього разу вони були наповненi новим, зловiсним, змiстом. Маю на увазi сцени, якi закарбували розквiт безiменного мiста: рослинний свiт долини навколо нього, далекi краiни, з якими торгували його крамарi. Для мене залишалася загадкою незмiнна випуклiсть алегорично зображених плазунiв, i я подумав, що зображена на картинах iсторiя швидше за все доволi правдиво вiдтворювала справжнiй стан речей. Пропорцii безiменного мiста на фресках були пiдiгнанi пiд розмiри рептилiй. Я замислився над тим, якими ж мали бути реальнi розмiри та пропорцii безiменного мiста. І знову згадав про надзвичайно низькi стелi первiсних храмiв i пiдземного коридора, вирубаних у такий спосiб безумовно для того, щоб продемонструвати свою догiдливiсть перед божествами, яким вони поклонялися; при цьому iхнi шанувальники хоч-не-хоч, але мали опуститися навкарачки.

Можливо, i iхнi ритуали передбачали пересування поповзом для iмiтацii рухiв цих рептилiй. Однак жодна релiгiйна теорiя не могла переконливо пояснити, чому горизонтальнi проходи цього страшного спуску були такими ж низькими, як i храми, або й iще нижчими, оскiльки в них неможливо було випростатися, навiть стоячи на колiнах. Новий напад страху охопив мене, коли я подумав про цi стародавнi рептилii, чиi огиднi мумiфiкованi форми так нагадували моi власнi. Асоцiацii, що виникають у свiдомостi, бувають дуже химерними, i я весь аж стиснувся вiд думки про те, що, за винятком того нещасного, пошматованого юрбою на останнiй фресцi, я був единим носiем людськоi подоби серед цього сонму релiквiй i символiв первозданного життя.

Але вже укотре страх, який зачаiвся в моiй збентеженiй душi, змогла здолати цiкавiсть. Промениста прiрва манила мене побачити й вiдкрити те, що вона таiла в собi. Навiть найвидатнiший дослiдник вважав би це за велику честь. Я нi на хвилину не сумнiвався в тому, що ця низка дивних дрiбних сходинок провадила в чудовий таемничий свiт, i сподiвався знайти там свiдчення iснування представникiв людського роду, яких не знайшов у вкритому розписами коридорi. Фрески цього пiдземного царства зображували казковi мiста й долини, i моя фантазiя вже ширяла над розкiшшю колосальних руiн, яка чекала мене внизу.

Моi страхи, власне, належали радше минулому, нiж майбутньому. Навiть фiзичний страх, викликаний моiм становищем тут, у цьому тiсному коридорi з його мертвими рептилiями та допотопними фресками, за багато миль вiд звичного горiшнього свiту, перед обличчям свiту iншого, наповненого гнiтючим сяйвом, що пробивалося крiзь туман, не мiг зрiвнятися зi смертельним жахом, який навiюе атмосфера i дух, що постав iз первозданного хаосу. Здавалося, що з первiсних каменiв i вирубаних у скелi храмiв безiменного мiста виступала сама давнина, глибину якоi не можна було окреслити жодними вимiрами; пiзнiша з географiчних мап, що вразила мою уяву, побачених мною на фресках, мiстила обриси океанiв i континентiв, невiдомi сучаснiй людинi, й лише деякi з контурiв примарно нагадували менi теперiшнi обриси деяких земель i берегiв. І вже нiкому не вдасться дiзнатися, що сталося упродовж геологiчноi ери, що роздiляла цi часи, бо стерлися розписи i скотилася в огидну трясовину занепаду колись горда раса, яка ненавидiла смерть. Був час, коли в цих печерах i променистих сферах, що лежали за ними, ключем било життя, а зараз тут стояв я, сам-один серед уцiлiлих пам’яток сивоi давнини, i сiпався вiд думки про незлiченнi столiття, упродовж яких цi релiквii перебували тут у мовчазному чуваннi.

Раптом я вiдчув новий напад божевiльного страху – того самого страху, який раз по раз заволодiвав мною, починаючи з моменту, коли я вперше побачив моторошну долину та безiменне мiсто пiд холодним мiсяцем; i, незважаючи на те, що сили моi були на межi, я гарячково стиснувся, присiв навпочiпки i спрямував свiй погляд у чорний коридор, що сполучався з тунелем, який вiв нагору, в свiт, заселений людьми. Сум’яття почуттiв охопило мене, нагадавши про тих, хто змусив остерiгатися безiменного мiста вночi, й було таким же болiсним i нез’ясовним. За мить, однак, я вiдчув iще бiльший шок, почувши звук, перший звук, який порушив глуху тишу цих замогильних глибин. Це був глибокий низький стогiн… Немов цiле збiговисько демонiв, приречених на вiчнi муки, стогне пiд землею. Стогiн лунав iз темного коридора, в який я втупив свiй погляд. Звук стрiмко наростав, i нарештi в низькому проходi пролунало громове вiдлуння. Тiеi ж митi я вiдчув посилений потiк холодного повiтря, вiн струменiв iз тунелiв iз боку мiста, що розкинулося нагорi. Це холодне повiтря дещо збадьорило мене й повернуло стан душевноi рiвноваги, бо за мить я згадав про раптовi пориви вiтру, якi щоразу на сходi й на заходi виникали навколо гирла, що вiдкривало вхiд у безодню; саме один iз цих поривiв i допомiг менi знайти потаемнi тунелi. Я зиркнув на годинник – наближався час сходу сонця – i сповнився рiшучостi чинити опiр цьому шквального потоку, який пiрнув у надра землi, що слугували йому домiвкою, з таким самим шаленством, iз яким вiн продирався увечерi назовнi. Страх розтанув, i це було цiлком логiчно: моi роздуми над невiдомим феноменом обiрвав бурхливий прояв природноi стихii.

Тим часом, шаленiючи дедалi бiльше, стогiн переростав у пронизливий лемент, з яким вiтер ночi кидався у пiдземну безодню. Я знову впав на черево i гарячково вчепився у пiдлогу, в жаху уявивши собi, як шквальний потiк кине мене крiзь вiдчиненi навстiж дверi в безодню за ними, що роззявила свою пащеку i ще й вiдсвiтлюе. Страх провалитися у цю прiрву опанував мною; проте на той час, коли я помiтив, що мое тiло й справдi ковзае у напрямку до зяючого входу в прiрву, мене вже полонили тисячi нових страхiв, якi заволодiли моею уявою. Невблаганнiсть повiтряного потоку пробудила в менi найнеймовiрнiшi фантазii; сiпнувшись, я знову порiвняв себе iз тим побаченим у страшному коридорi единим представником людського роду, котрого подерли на шмаття сини безiменного мiста. Бо в тiй жорстокiй силi, з якою мною телiпав завихрений потiк, вгадувалося дедалi наростаюче мстиве божевiлля, немов викликане неспроможнiстю швидко знищити мене.

Здаеться, останньоi митi з моiх грудей вирвався дикий зойк, я майже втратив розум, але навiть якщо це було так, то мое волання розчинилося у гаморi цього пекла, в якому завивали вiтри-примари. Я спробував повзти назад, долаючи опiр невидимого вбивчого потоку, але не змiг навiть втриматися на мiсцi – струмiнь повiтря повiльно та невблаганно пiдштовхував мене до входу в невiдомий свiт. Рештки розуму покинули мене, загадковий двовiрш божевiльного араба Аль-Хазреда пiсля побаченого безiменного мiста увi снi знову закружляв у моiй головi, i я постiйно повторював його вголос:

Не мертве те, що вiчнiсть захищае,
Смерть iнколи разом iз вiчнiстю вмирае.

Тiльки задумливi похмурi боги пустелi знають, що тодi сталося… З якою невимовною люттю я боровся у темрявi з потоком, що нiс смерть, який Абаддон[7 - Абаддон – загибель, руiна, нищення, пекло, безодня i край померлих у юдаiзмi та християнствi.] повернув мене до життя, в якому я приречений назавжди пам’ятати про вiтер ночi та тремтiти при його появi доти, аж поки забуття або навiть щось гiрше не опануе мене. Що це було? Щось жахливе, неприродне, грандiозне; занадто далеко виходило воно за межi людського розуму, щоб можна було повiрити своiм очам i переконати себе в тому, що все побачене – не гра уяви. Я дотепер не можу повiрити у реальнiсть баченоi мною картини й лише в нiмотi, обтяженiй досвiтнiм прокляттям, коли неможливо вже заснути, перестаю сумнiватися в ii правдивостi.

Як я вже казав, лють повiтряного потоку, що звалився на мене, була воiстину пекельною i бiсiвською у найгiршому сенсi цього слова, а його звучання наповнювало мене жахом та огидою, бо я вiдчував приховану в ньому злiсть безлюдноi вiчностi. Незабаром цi звуки, якi до того здавалися менi цiлком хаотичними, набули якоiсь ритмiчностi, вони мордували мiй мозок. Я почув оглушливi прокляття та звiрине ревiння поганських монстрiв, що долинали з глибин, де упродовж багатьох мiльярдiв рокiв лежали незлiченнi старожитностi, прихованi вiд осяяного свiтанком свiту людей.

Повернувшись, я побачив контури, що чiтко вимальовуються на тлi променистого ефiру безоднi, якi не можна було бачити з похмурого коридора. Жахлива зграя чортiв, що шалено мчали з перекошеними вiд ненавистi мордами, у безглуздих обладунках; напiвпрозорi дияволи, породження раси, про яку люди не мали анi найменшого поняття, повзучi рептилii безiменного мiста.

Щойно вiтер ущух, я занурився туди, де панували замогильнi чудовиська, у темряву земних надр; бо за останньою з цих тварюк iз брязкотом зачинилися могутнi бронзовi дверi, вчинивши подiбний на грiм гуркiт музичного металевого скреготу, вiдлуння якого вирвалося у далекий свiт людей, вiтаючи сонце, що сходило, як колись вiтали його колоси Мемнона з берегiв Нiлу.




Гiпнос[8 - Гiпнос – у давньогрецькiй мiфологii бог сну, син Нiкс (Ночi) й Ереба (Пiтьми), брат бога смертi Танатоса, батько Морфея. Мав владу над людьми та богами.]


C. Л. присвячую


З приводу сну, згубноi пригоди, в яку ми вирушаемо вночi, можна сказати лише одне: люди щодня засинають зi смiливiстю, яка була б незрозумiлою, якби ми не знали про те, що вона е результатом зневаженоi нами небезпеки.

    Ш. Бодлер

Ах, якби Всесвiт населяли боги, сповненi жалю, звiдки вони довгими годинами спостерiгали б за мною, коли нi моя воля, нi якийсь наркотик не можуть утримати мене на краю прiрви сну!

Мабуть, я шаленець, адже вирiшив вiдчайдушно пiрнути у таемницi, змiст яких i досi не розкрило людство. Божевiльний також i мiй приятель – причинний або блаженний? – мiй единий товариш, котрий спонукав мене до цих пошукiв i досяг успiху в них, щоб позбутися нарештi страху, який одного разу мiг би стати моiм.

Пригадую, що ми познайомилися на залiзничному вокзалi. Оточений зiваками, вiн лежав на землi цiлком непритомний. Його худорляве, зодягнене у чорний костюм тiло дивно зсудомило. На вигляд чоловiковi було рокiв сорок. Глибокi зморшки чiтко окреслили його запалi щоки. Але цi зморшки були напрочуд гарноi овальноi форми. Кiлька срiбних ниток блистiли в його пишнiй кучерявiй шевелюрi, а його густа коротка борiдка у молодi роки була, либонь, чорнiшою за вороняче крило. Чоло було бiлим, немов мармур Пентелi[9 - Пентелi – гора у Грецii висотою 1109 м, розташована за 23 км на пiвнiчний схiд вiд Афiн, яка починаючи з античних часiв була вiдома по всiй Елладi своiм мармуром.], i таким чудовим, що, здавалося, належало самому Всевишньому.

У моiй свiдомостi скульптора вiдразу ж з’явилася iдея, що цей невiдомець – не хто iнший, як античний Фавн, який раптово з’явився з розкопок зруйнованого храму i перенесений, уже не знаю ким, у наш сумний свiт для випробування холодом i згубним впливом часу. Коли вiн розплющив своi величезнi карi очi, то в пронизливому поглядi чужоi людини я прочитав, що вiдтепер це мiй единий приятель, бо ранiше у мене не було жодного, позаяк я второпав, що його очi споглядали велич i жах того царства, яке лежить по iнший бiй реальностi. Того царства, яке дбайливо зберiгае моя уява i якого я марно шукав. Одним жестом я вiдтiснив юрбу роззяв та оголосив, що вiн мае пiти до мене i стати моiм наставником i провiдником у нескiнченних пошуках загадкового. Той кивнув на згоду. Пiзнiше в його голосi менi розкрилася чарiвна музика вiол i кришталевих куль. Ми розмовляли днi й ночi без угаву, i я лiпив його бюст або точив зi слоновоi кiстки мiнiатюри з його портретом, щоб висiкти на них i цим збезсмертити його слова.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51015615) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Демокрит Абдерський (приблизно 460–370 рр. до Р. Х.) – давньогрецький фiлософ-матерiалiст, засновник атомiстичноi гiпотези пояснення свiту, що розглядав можливiсть iснування нескiнченного числа неповторних свiтiв.




2


«Сон лiтньоi ночi». Дiя четверта, сцена 1. Переклад Юрiя Лiсняка.




3


Кенотаф – символiчна могила, в якiй немае небiжчика, таку споруджують як спомин про людину, котра загинула на чужинi.




4


Із забуття (лат.).




5


Мемнон – син Еос i Тiтона, брата Прiама, один iз героiв Троянськоi вiйни, котрий виступив на чолi ефiопського вiйська проти грекiв.




6


Томас Мур (1779–1852) – iрландський поет, автор цiлоi низки сатир, спрямованих проти англiйськоi реакцiйноi полiтики. Цитата – з поеми «Аткiтрон».




7


Абаддон – загибель, руiна, нищення, пекло, безодня i край померлих у юдаiзмi та християнствi.




8


Гiпнос – у давньогрецькiй мiфологii бог сну, син Нiкс (Ночi) й Ереба (Пiтьми), брат бога смертi Танатоса, батько Морфея. Мав владу над людьми та богами.




9


Пентелi – гора у Грецii висотою 1109 м, розташована за 23 км на пiвнiчний схiд вiд Афiн, яка починаючи з античних часiв була вiдома по всiй Елладi своiм мармуром.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения